— Стривай, стривай, — прошепотів він, чухаючи потилицю. — Хижак ловиться на блешню. Злодії — не кошенята, вони хижаки, а орден — блешня.
— Ти раптом на сонці не перегрівся? — дбайливо запитав Льоха.
— А що таке блешня? — поцікавилася Настя.
— Є ідея! — виголосив Миха. — А що, коли ми знову покладемо орден в музеї, і дамо знати про це голомозим?
— По-перше, як ти даси їм знати? Що, телефонуватимеш, мовляв, любі злодії, орден повернуто на місце, ласкаво просимо?
— А Пудель Артемон? — Настя в’їхала в тему моментально.
Всі примовкли, обдумуючи Михову пропозицію. Нарешті, скептично мружачи око, Льоха з сумнівом похитав головою:
— Двічі на одне й те саме місце? Малоймовірно…
— А ми їх цікавість спонукаємо! Пам’ятаєш, ми читали в інтернеті, що ордени з паперами цінуються значно дорожче? Ми попросимо у Вероніки Михайлівни орденську книжку й покладемо її поряд з орденом.
— Це все організувати — складна річ, — і далі сумнівався Льоха.
— Треба йти до капітана!
— Нащо воно нам?! — Настя скривила невдоволену мармизу. — Самі впораємося!
— Не дурій, Бонасьє! Голомозі — серйозні хлопці! І, напевно, у них є зброя. Ні, тут без міліції не впоратись. Я пропоную так: ми все підготуємо, а тоді підемо до капітана.
— Що підготуємо? — запитав Льоха.
— Найголовніше — дати знати голомозим, що в музеї знову лежить орден, та ще з орденської книжкою. Льохо, їдьмо до Вероніки Михайлівні. Бонасьє, з цієї хвилини ти знову починаєш стежити за Артемоном. Аби провести блешню просто біля носа щуки, треба знати, де хижачка ховатиметься!
Вероніка Михайлівна, побачивши на порозі своєї оселі хлопців, зажурено посміхнулася:
— Що, і кітель вкрали?
Миха розкрив долоню, на якій лежав орден:
— Ось, — без тіні посмішки сказав він, — один орден, найцінніший, ми таки знайшли. Щоб знайти інші, нам потрібно позичити на короткий час орденську книжку. Не хвилюйтеся за неї, її охоронятиме вся школа плюс наша Горобинівська міліція. Щойно ми візьмемо грабіжників, книжку відразу повернемо.
— Не очікувала, — полковникова донька здивовано похитала головою. — Однак, ви молодці. Не знаю, що ви там задумали, але книжку я вам дам.
По дорозі до Горобинівки не випускали з рук замотані в поліетилен книжку й орден. Додому дісталися вже надвечір. Бонасьє сиділа за козлячим столиком і щось читала. Уздрівши хлопців, вона ще здалеку замотала головою: Лртемон на вулиці не з’являвся. Всі троє всілися довкруж столика й почали розробляти план майбутньої операції.
Наступного дня зранку Бонасьє, озброєна мобілкою, засіла за козлячий столик. О десятій з під’їзду вийшов Пудель, Бонасьє взялася за телефон: операція почалася.
Біля базару Бетмен побачив, що назустріч йому простує Рудик. Несподівано той вітально замахав рукою. Бетмен уже підносив руку привітатися у відповідь, але Рудик закричав здалеку:
— Привіт, Михо! Що чутно нового? Кажуть, ви орден повернули?
Бетмен нашорошився. Який орден? Як це повернули? Він уповільнив кроки і навіть призупинився, намагаючись не пропустити ні слова з розмови.
— Повернули, — підтвердив Миха. — Сьогодні прикрутимо його на китель! А на злість цим бандюганам родичі нам ще й орденську книжку віддали.
— Та що ти кажеш! — здивувався Рудик. — І не злякалися? А раптом знову поцуплять?
— Ні, тепер не поцуплять. Директор вибив гроші на сигналізацію. Міліція допомогла. Завтра почнуть монтувати, а впродовж ночі, сподіваємося, нічого не станеться!
— Кльово! Молодці! Прийду сьогодні, подивлюся…
— Приходь на одинадцяту. Саме будемо повертати орден. Ну, па-па.
— Бувай здоровий…
Рудик із Михою розійшлися, Артемон подивився на годинник. Льоха з Настею, які спостерігали за Пуделем з кущів бузку, перезирнулися:
— Клюнув! Далебі, клюнув! — прошепотів Льоха.
— Коли все завершиться, я не знаю, що зроблю тому негіднику… — Настя хижо посміхнулася. — Він у мене стрибатиме… Як кошеня….
Об одинадцятій у шкільному музеї зібралося десь з двадцять осіб, усі, кого вдалося знайти й попередити. У присутності директора відчинили стенд і прикрутили до кителя орден, а поруч поклали розгорнуту орденську книжку. Перший, хто поткнувся після цього до стенду, був Артемон. Уважно оглянувши орден і книжку, він підійшов до Михи:
— Круто! — і пішов собі, більше ані пари з вуст.
Миха зітхнув і подивився на Льоху, той випнув великий палець: мовляв, усе клас!
Коли учні розійшлися, Льоха з Михою пішли до міліції. Капітан Слісаренко був десь на виїзді, довелося його чекати, майже годину. Попереджений черговим по мобільному телефону, він приїхав одразу, щойно звільнився.
— Ну, солов’ї-розбійники, що знову надумали?
Друзі розповіли, яку пастку вони приготували голомозим.