Бетмен був збентежений. Він вважав, що у нього в кишені з’явилася ще одна тисяча доларів. І вона не лише з’явилася, він навіть подумки її вже витратив, а тут такий облом! Переконавшись, що орден повернули на місце, і не один, а ще й з орденської книжкою на додачу, він негайно подзвонив Дизелеві. Виклавши йому новину, а також те, що наступної ночі в музеї можуть поставити сигналізацію, Бетмен жодного сумніву не мав, що Дизель свій шанс не впустить, а коли так, то йому, Бетмену, теж припадає! Яке ж розчарування чекало його вранці! Орден залишився на місці, ніхто до музею не приходив!
— Слабаки! — думав Бетмен, — які слабаки! Перестрашилися! А я через них втратив штуку баксів!
Геть засмучений, Бетмен пішов на річку, сів на березі й почав кидати в воду камінці. Там його й побачила Настя, яка прийшла з Якою вранці скупатися.
— Чому засмутився, Артемоне?
— Відчепися! Який я тобі Аргемон?
— Як який? Кучерявий!
Бетмен-Артемон схопився на рівні:
— Та йди ти… — і швидко покрокував у напрямку міста.
В цю мить у Артемона затирликав мобільник. Про що Пудель балакав, Бонасьє вже не чула, а за хвилину забула і про Артемона, і про його мобілку. Накупавшись, Бонасьє з Яною повернулися по домівках, де брат приголомшив її новиною: Артемона збила машина!
— Як?!! — здивувалася Бонасьє. — Я ж щойно бачила його на річці! Година не минула!
Майже одразу з тією ж новиною подзвонив Миха. Домовилися піти й подивитися, де і яким чином це сталося. Подія сталася на шляху з річки, метрів за п’ятдесят від заправки, що знаходилася на об’їзній дорозі. Пішоходи тут майже не траплялися, тому жоден нічого не бачив. Збитого підлітка помітили пасажири легковика, який проїздив дорогою, негайно викликали швидку. Хлопчисько зазнав чималих ушкоджень, отримав кілька переламів, був непритомний, але живий. Машина, яка скоїла наїзд, з місця події зникла.
Коли нерозлучна трійця прийшла на об’їзну дорогу, міліція викінчувала оформлення протоколу. На асфальті червоніла кров.
— Це… його? — Бонасьє стражденно скривилася й відвернулася.
Міліція поїхала, а друзі все стояли й дивилися на кров, що залишилася на асфальті.
Бонасьє, не в змозі дивитися на це видиво, тихенько ходила довкруж місця події. Раптом вона щось помітила, підняла з землі й сховала до кишені.
Наступного дня Льоха подзвонив до лікарні: вони збиралися зайти до географа, і, можливо, коли лікарі дозволять, провідати й Артемона. Хоч вони з ним і не були друзями, але тут зовсім інша справа: людина потрапила в біду. У лікарні відповіли, що до Костика, тобто Артемона, поки не можна, він у дуже важкому стані.
Учора ввечері Бонасьє разом з татом дивилася старий фільм про Суворова й, побачивши на його грудях великі царські ордени, згадала про обіцянки колекціонера Олега Васильовича наступного разу розповісти про нагороди. Бонасьє негайно причепилася до брата:
— Льохо, ну зателефонуй!
На всі Льохові відмовки сестра відповідала одноманітно: колекціонер обіцяв, і Льоха здався. Він подзвонив Олегові Васильовичу, і вони домовилися, що приїдуть до нього завтра по обіді. До товариства приєдналися й Миха з Рудиком, і після лікарні всі гуртом подалися до Києва.
О пів на третю до фалериста в гості завалилася ціла юрба гостей.
— Охо-хо, майбутні колеги! І юна леді з вами! Приємно, приємно, що молодь не байдужа до історії нагород! Прошу в кабінет! Марійко, лаштуй самовар!
Як і минулого разу, на столі з’явилися невеличкий електричний самовар, чайник з заваркою й таця з усіляким причандаллям для чаювання. Годину поспіль Олег Васильович розповідав хлопцям історії нагород, показував ордена з багатьох країн. Найбільше в його в колекції було нагород російських та радянських. Миха з Льохою, які дещо дізналися ще під час свого першого відвідування, все одно слухали, роззявивши рота, а про Настю і Рудика годі й було казати. Вони, як зачудовані, переводили погляд з одного ордена на інший, і перед їхніми очима немов розгорталися величні битви. Вони чули гуркіт гармат, ляскіт металу й стогін поранених воїнів. Коли Олег Васильович завершив розповідь, діти ще кілька хвилин не могли прийти до тями.
— Клас, — тільки й спромігся промимрити Рудик.
Вони стояли біля останнього стенду, на якому лежали ордени фашистських вояків: чорні хрести, медалі та два квадратні металеві жетони з викарбуваними номерами.
— А це що? — запитав Льоха.
— Це нагороди солдатів фашистської армії. їх знайшли при розкопках місць, де йшли бої.
— Ні, я не про хрести, я про ці залізяки, — Льоха тицьнув пальцем у квадратні жетони.
— А-а… Це не ордени. Це так звані посмертні медальйони, або жетони. Кожен солдат в німецькій армії мав такий медальйон з номером, щоб, у разі чого, його могли впізнати. У наших солдатів теж були медальйони, тільки вони інакше виглядали. Такі патрончики з кришкою, яка закручується. Туди вкладали записки, де вказувалися прізвище, ім’я, по батькові, звідки покликаний в армію тощо. Ось ці жетони, — Олег Васильович дістав з вітрини квадратну залізяку, — зараз особливо цінують чорні археологи.