— У чому ж їхня цінність? — не зрозумів Миха. — Залізяка залізякою. Орден — це зрозуміло: коштовне каміння, золото… Ну, й просто красиво. А це?

— Тут особлива справа. Як відомо, чорні археологи вдаються до розкопок зовсім не заради науки, а задля того, щоб свої знахідки якомога вигідніше спродати. За такий ось жетон, який належав родичу якого-небудь багатого тепер німця, можна отримати тисячі, а іноді й десятки тисяч євро. А якщо разом з жетоном будуть ще якісь особисті речі, то ще більше. Все залежить від того, наскільки грошовитий теперішній родич і наскільки він, скажімо так, сентиментальний.

— Ось воно як… — протягнув Миха.

— Себто? — запитав колекціонер. — Ти про що, Михайле?

— У нас у музейній експозиції було щось типу бляшанки, а там німецькі хрести, ось такий жетон і записка. Її вкрали разом з орденами!

— Зрозуміло! — вигукнув фалерист. — Цілком може бути, що крали саме цю бляшанку, а полковникові нагороди взяли заразом або про людське око. Ця бляшанка може багацько коштувати, справжнє багатство!

— А ми того й не знали… — розгублено пробурмотів Льоха. — А, виявляється, справа зовсім не в орденах Леніна…

— А кабінети розгромили теж, аби відхилити увагу, щоб вирішили, що це накоїли прості покидьки? Хитромудрі кошенята… — сказав Миха. — І як вони тепер родичів шукатимуть?

— Ну, достеменно я не знаю. Швидше за все, зроблять запит до німецької амбасади, а амбасада запитає у військовому архіві.

— Ага, розуміємо…

По сходах спускалися мовчки, схвильовані почутим. Виявляється, все було ще складніше, ніж здавалося з першого погляду!

— Може, підемо до німецької амбасади? — запропонував Рудик.

— І що ми там казатимемо?

— Ну… Жетон крадений…

— У кого? Ким? Номер жетона? Голомозі жетон принесуть і скажуть: знайшли на городі, допомагаючи бабусі-пенсіонерці картоплю копати! А зараз, з абсолютно шляхетних мотивів, хочуть повернути жетон родичам. Природно, за незначну винагороду! Зачекайте хвилинку, — Миха крутнувся на місці й знову вибіг по сходах. Повернувся він хвилин за десять.

— Ти чого? — запитав його Льоха.

— Та так, думка одна з’явилася. Згодом розповім.

* * *

Вдома Миха взяв ключ від гаража й зо дві години орудував різними інструментами. Зрештою невпевнено хмикнув, сховав до кишені результат своєї праці, зачинив гараж і пішов додому. Вже було поночі, і він вирішив не турбувати друзів.

Зранку Льоха знову подзвонив до лікарні. Географу вже дозволили потрошку вставати, а Пудель Артемон, за словами медсестри, все ніяк не приходив до тями, марив і марив.

— А хіба він, — поцікавилася вона, — сильно захоплювався машинами?

— Тобто? — не зрозумів Льоха.

— Та весь час торочить про якійсь там мотори.

Льоха лише з подивом знизав плечима: ніколи не помічав за Артемоном особливої любові до машин або автомобільних моторів!

У лікарню таки поїхали, вирішили відвідати географа. Костянтин Іванович зустрів їх усмішкою. Він неквапом простував лікарняним коридором, в смугастій піжамі й домашніх капцях.

— Привіт орлам! — усміхнувся він. — Радий вас бачити! Які новини?

Льоха з Михою перезирнулися: казати про Артемона, чи ні? Вирішили сказати. Виявляється, вагалися вони марно. Географ знав, що той лежить у травматології сильно побитий невідомою машиною, і навіть ходив його навідати, попри те, що травматологія міститься на одному поверсі з кардіологією.

— Я щось не втямлю, — говорив Костянтин Іванович. — Все згадує про якийсь мотор: дизель та дизель! Може, у машини, яка його збила, був дизельний мотор?

— А міліції казали про це? — запитав Миха.

— Тут був капітан з міліції. Напевно, йому сказали…

— Слісаренко, мабуть… — додав Льоха.

— Який ще Слісаренко? — усміхнувся географ.

— Ой, ліпше не питайте, — махнув рукою Миха. — Нам так від нього перепало!

— За що? — не відступався вчитель.

Довелося все розповісти, в тому числі й те, як мадам Бонасьє сховала орден і орденську книжку, і який це викликало рейвах. Географ посміхався: вже хто-хто, а він добре знав, на що була здатна сестричка Льохи Холмса.

— Дизель… Дизель… — раптом забурмотів Миха. — Дизель… Десь я вже чув… Когось так прозивали! Хтось… Когось… — він наморщився, згадуючи, де ж він чув це прізвисько.

Льоха спробував йому допомогти:

— Коли? Вчора? Позавчора? Може, це стосувалося якоїсь машини?

Миха на все досадливо відмахувався рукою, коли раптом його обличчя просяяло:

— Дизель! Ну, звичайно! Митяша пам’ятаєш?

— Якого ще Митяша?

— Того самого, з Попівки! Коли ми дзвонили голомозим, то він один раз назвав його Дизелем. Знаєш, як він сказав: ото вже швидкий ти, Дизелю! Саме так і сказав. Я тоді не звернув уваги, подумав, що він говорить щось про машину, на якій той бандюк їздить. А тепер і тут дизель об’явився! Прізвисько це, зрозумів?

— Ось що, хлопці, я думаю, вам треба сходити до капітана Слісаренка і все йому розповісти.

— Добре, Костянтине Івановичу, обов’язково сходимо.

На лікарняному ґанку друзі перезирнулися:

— Ну, ходімо до капітана?

І обидва одночасно заперечно похитали головами: отримувати прочухана вдруге їм не всміхалося!

<p>Розділ 10</p>
Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже