— Отже, Пудель Артемон — навідник? Та-а-а-ак… Наживку ви приготували першосортну, це мушу визнати. Тільки маю з цього приводу дуже великі застороги. Двічі в одне й те саме місце? Сумнівно… — Капітан слово в слово повторив те, що сказав учора Льоха. — І взагалі, перш ніж щось робити, треба було узгодити це зі мною. Гаразд, пожертвую вам ніч. Візьму з собою двох оперативників. Але ви вночі в школу не лізьте! Бо в разі чого здатні все зіпсувати, зрозуміло?
— Зрозуміло, — похнюплено відповіли друзі.
— Ото й добре! Ми прийдемо до школи ввечері, десь о восьмій. Щоб там вашого духу й чути не було, детективи-аматори…
О восьмій вечора Льоха, Миха і Рудик, голосно, про людське око (точніше, про людські вуха) сміючись і балакаючи, вийшли на шкільний ґанок. Кілька хвилин вони чекали на Бонасьє, яка дорогою забігла до туалету.
Як саме й коли саме в школу пробралися оперативники, вони не бачили. Друзі розійшлися по домівках. Цієї ночі всі вони спали в пів-віч та в пів- вуха, чекаючи, що ось-ось пролунає телефонний дзвінок, і радісний капітанів голос сповістить їм, що злочинців спіймано. Дзвінок і дійсно пролунав. Коли збентежені батьки розштовхали під ранок нарешті заснулого Миху, він почув геть інше, ніж очікував. У слухавці почувся нервовий капітанів галас:
— Орден! Книжка! Все зникло, чорт забирай! Негайно біжи до школи й друзів своїх прихопи! Дідько з усім цим!
Збиралися, як військові по тривозі. За десять хвилин Миха, Льоха й Рудик були в школі. У музеї стояли троє оперативників і здивовано витріщалися на зачинену й абсолютно цілу вітрину: повернені вчора вдень орден і книжка зникли. В Михи аж захололо всередині, Льоха в розпачі замружився, а Рудик схопився за голову.
— Я не знаю, як це сталося, — наче виправдовуючись, сказав капітан. — Цілісіньку ніч ми не стуляли очей, один сидів у музеї, інший у чергової по школі, а ще один в коридорі. Нікого не було, я готовий заприсягатися!
— А орден зник… — враз захриплим голосом промовив Миха.
— А чого мене не покликали? — почулося від дверей. — Про що ґвалт?
До музею, щулячись від ранкової прохолоди, ввійшла Бонасьє.
— Настю, не до тебе! Орден пропав… І книжка також! — засмучений Миха махнув рукою.
— Та нічого не пропало… — проказала Настя, протираючи заспані очі кулаком.
— Як це так — не пропало? — з підозрою в голосі запитав Льоха. — Ти, либонь, знову щось втнула? Нумо, кажи, сестричко!
— Та я все сховала ще вчора ввечері. Ще що… Нехай їх знову попруть?
— А замок? — вигукнув капітан, тицьнувши в замочок, на який було закрито вітрину.
— Подумаєш… Він же учбовий!
Капітанова рука потягнулася до паску. Він розстебнув пряжку і почав витягати його з штанів.
— Йой! — зойкнула Бонасьє й щодуху дременула з музею.
Бонасьє льотом вилетіла в коридор. Орден і книжку знайшли тут же, в кишені кителя.
— Сховала, що називається, — пробурчав капітан. — Перекажи сестриці, нехай не потрапляє мені на очі, хльосту завдам по перше число, хай тоді батьки скаржаться, куди завгодно.
— А чого їм скаржитися? Ще й спасибі скажуть, — усміхався Льоха. — Я їй сам всиплю на горіхи! Це ж треба було таке втнути, а? Бодай би попередила!
— Ви самі мусили орден заховати! — почулося від дверей. — А якби його знову поцупили?
— Я тобі!.. — капітан знову схопився за пасок. Лунким шкільним коридором хтось задріботів. — Оце вже сестричка в тебе! Отже, так: щоб я вас у цій справи більше не бачив! Мало що я з двома дорослими чоловіками цілу ніч в засідці марно просидів, то ви нас ще й у дурні пошили! Це вам не іграшки! До мене більше не приходити, мене не турбувати, потрібно буде, я вас сам викличу. Зрозуміло? Забирайтеся геть звідси, детективи! Містер Холмс, доктор Ватсон і сестра їхня місіс Хадсон…
Хлопці похнюплено вийшли на шкільний ґанок.
— Ось утрапили… А все сестричка! Оце я до неї доберуся!
— Зате орден не зник! — почулося з кущів.
— Згинь! — закричав Льоха.
У кущах зашаруділо.
— Мене турбує геть інше, — замислено сказав Миха й почухав потилицю.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Рудик. — Капітан же сказав, щоб ми до цієї справи більше не наближалися.
— Рудику! І ти, Льохо! Коли б ішлося лише про ордени, я б так і вчинив, але Кость досі в лікарні! Це справа нашої честі: знайти цих покидьків і повернути нагороди! Може, це не поверне Костю здоров’я, проте вгамує моє сумління. Хіба ти не пам’ятаєш, про що ми домовилися, коли вперше Костя в лікарні відвідували?
— Пам’ятаю, — сказав Льоха.
— Тому вдруге кажу, мене зараз найбільше непокоїть зовсім інше.
— Що саме? — не витримав Льоха.
— Мене цікавить, чому наші кошенята в віконце не заскочили?