— Звідки ви взяли ту крамольну каґальню, якутам верзли? Ну ж бо, ти перший.
Він показав на мене.
— Я типу, ну, типу десь її почув.
Він радісно всміхнувся й тицьнув коротким товстим пальцем у Мортона.
— Я знав. Ви слухали нелегальне радіо, еге ж? Обидва. Це єдине джерело, з якого можна почути таку обурливу брехню.
— Та ні, — відповів Мортон. — Факти є фактами, і так уже склалося, що я маю рацію.
Він власною щелепою копав собі могилу. Втрутився я: виглядало на те, що ця штука з радіо може нас урятувати. Якщо таке є, ми, можливо, просто виберемося з лап цього стрьомного типа. Я опустив погляд і покрутив носаком у землі.
— Йой, капрале, не знаю, як це сказати... Я збирався збрехати чи щось таке, та ви надто розумні для мене. Ви правильно сказали, це було радіо...
— Я знав! Вони перекачують оту отруту зі свого супутника, в нього стільки частот, що всі не заглушити, і надто добра оборона, щоб його збити. Брехня!
— Я тільки один раз це робив. Розумів, що не треба, та робив це на слабо. І це звучало страшенно правдиво — тому я й висловився отак.
— Я радий, що ти це зробив, новобранцю. А ти, гадаю, зробив те саме? — Мортон не повівся на цю наживку, проте капрал сприйняв мовчання за згоду. — Думаю, так. Але це принаймні доводить, що отрута не подіяла, що ви захотіли про це поговорити. Диявол завжди грає найсолодшу музику. Та ви мусите не зважати на знадливу пісню таких слизьких неправд і слухати представників влади, яким набагато видніше за вас.
Він тепло нам усміхнувся, а я нещиро вишкірився.
— О, гаразд, сер, — швидко промовив я, поки Мортон не встиг ізнову розтулити рота. — Гаразд. А тепер, коли ви мені це розповіли та не покарали нас і взагалі...
— Хіба я таке казав? — У теплому усміху раптом з’явилося щось холодне та неприємне. — Вас буде покарано. Якби ви були цивільними, кожен із вас отримав би по року важкої праці. Та ви зараз в армії, тож покарання має бути суворішим. Приємно було з вами поспілкуватися, новобранці. А тепер вертайтеся всередину до кінця інструктажу. Так у вас буде вдосталь часу подумати про свої злочини та неминуче покарання за них. У майбутньому, якщо у вас буде майбутнє, не перечте ні мені, ні будь-якому іншому офіцерові.
Він махнув рукою, пропускаючи нас досередини; ми пішли, наче вівці на заріз. Я шепнув Мортонові:
— Те, що він сказав про радіопередачі, правда?
— Звісно. Ти що, ніколи їх не слухав? Загалом вони досить нудні. Багато пропаганди, мало змісту. Та байдуже, що ти зізнався, що їх слухав. Хай що він там торочив, йому кортіло нам нашкодити. Військове правосуддя!
— Нам просто залишатися тут і чекати?!
— А куди бігти? — безпросвітно похмуро запитав він. А й справді, куди? Тікати було нікуди.
Сержант Бельбас зиркнув на нас якомога сердитіше, і ми позатикались. Я, зітхнувши, опустився на підлогу. Замислився, яке покарання, страшніше за підготовку новобранців, могло вигадати військо. У мене було недобре передчуття, що я досить скоро це з’ясую.
Удалині пролунав схожий на придушену відрижку сигнал сирени, сержант Бельбас ізнову сфокусував погляд, і тупий, бездумний вираз його обличчя змінився звичною для нього сердитою посмішкою.
— Підводьтеся, каґальці! Ви цілу годину страждали каґальнею, а тепер за це заплатите. Вдвічі! На наступному занятті буде навчання поводження зі стрілецькою зброєю та огляд ваших стволів. Ворушіться!
— Цих двох я залишу собі, — сказав Ґоу, відокремлюючи нас від інших. — Заявлю на них за поширення закликів до бунту.
Бельбас радісно кивнув і перекреслив наші імена у списку особового складу.
— Я не проти, Ґоу. Як на мене, можеш ними хоч поснідати, аби тільки в мене правильно проходила перекличка.
Двері зачинились, і ми з Ґоу завмерли на місці, стоячи очі в очі. Мортон повалився набік, знемагаючи від бездіяльності. Я починав сердитися. Капрал Ґоу дістав блокнот та олівець і тицьнув у мене.
— Як тебе звати, солдате?
— СкруЮ2.
— Цетвоє військове ім’я, Скру, до того ж неповне. Мені потрібне твоє повне ім’я.
— Я з Пенсильдельфії, капрале, і нас учили ніколи не називати своїх імен незнайомцям.
Він ненависно примружив очі.
— Норовиш із мене посміятися, солдате?
— Це неможливо, сер. Ви й так ходячий анекдот. Впарюєте бздури селюкам. Ви незгірш за мене знаєте, що єдиною загрозою нашій країні є військо, що її контролює. Це військова держава, яку тримають на ходу лише на користь війську.
Мортон охнув і замахав руками, намагаючись мене зацитьнути. Та я тепер був занадто сердитий для цього. Цей каґальний капрал засів у мене в печінках. Він холодно всміхнувся та потягнувся до телефона.
— Якщо ти не скажеш мені свого імені, його досить швидко з’ясує військова поліція. А щодо того, що від військової держави має користь тільки військо, ти помиляєшся. Забуваєш про промислові корпорації, що мають прибуток із військових контрактів. Одне не може існувати без іншого. Вони взаємозалежні.
Він промовив це спокійно, з усмішкою, і я вражено замовк.
— Але ж... — нарешті пробелькотів я, коли він почав набирати номер. — Якщо ви це знаєте, то чому впарюєте цю каґальню бійцям?
