— Причина проста: я — спадкоємець однієї із цих родин промисловців і цілком задоволений поточною ситуацією. Я виконую свої військові обов’язки, впарюючи, як ти дивовижно висловився, цю каґальню, а за кілька місяців повернуся до розкішного життя, яким неабияк насолоджуюся. Зайнято. Нашою розмовою я теж насолодився і за задоволення, отримане від новизни нашого діалогу, бажаю дещо тобі подарувати.
Він поклав слухавку, повернувся, відсунув шухляду столу позад себе, а я так отетерів, що дозволив йому це зробити. Коли ж до мене таки дійшло, було вже пізно: я шарпнувся вперед, а він рвучко розвернувся до мене, цілячись із великої зброї.
— На твоєму місці я б утримався. Знаєш, я мисливець і першокласний стрілець. А ще я б не відчув ані найменших докорів сумління, застреливши тебе. Якщо треба, то в спину, — додав він, коли я відвернувся. Я знову розвернувся й усміхнувся.
— Молодець, капрале. Розвідка була стурбована якістю ваших інструктажів, і мене відрядили сюди, ну, спробувати вас роздратувати. І я обіцяю не повторювати ваших слів про промислово-військовий комплекс. Я з бідної родини, тож не маю жодного з ваших привілеїв.
— Це правда? — охнув Мортон.
— Так, і вас заарештовано. Ось, Ґоу, одного зрадника спіймано, наша розмова виявилася хоч трохи корисною.
Він примружив очі, та пістолетом не ворухнув.
— Ви гадаєте, я в це повірю?
— Ні. Та я можу показати вам своє посвідчення.
Я всміхнувся та сягнув рукою до порожньої задньої кишені своєї нової форми.
Може, він і був добрим стрільцем, коли йшлося про розстріл безпорадних тваринок або паперових мішеней, та бойового досвіду не мав. На мить він перевів очі на мою руку. Мені цього цілком вистачило, бо друга моя рука вже рубала його зсередини по зап’ястку, відхиляючи пістолет. Він зашипів, і в стіну позад мене щось врізалося. Мортон налякано заверещав і відскочив убік. Перш ніж Ґоу спромігся вистрілити ще раз, я врізав йому коліном у живіт.
Пістолет упав на підлогу, і Ґоу впав поряд із ним. Я глибоко, судомно вдихнув і протяжно видихнув.
— Молодець, Джиме, — сказав я, потягнувся собі за плече та погладив себе по спині. — Всі рефлекси працюють чудово.
Мортон вирячив на мене очі, а тоді опустив їх на безмовне тіло капрала.
— Що відбувається?.. — спантеличено пробулькав він.
— Саме те, що бачиш. Я вирубав капрала, поки він не завдав нам тілесних ушкоджень. А тебе не заарештовано: це була просто хитрість. Тож тепер швидко, поки ніхто не нагодився, підсунь отой стіл до входу: двері, як бачиш, не мають замка.
Я нахилився та забрав зброю на той випадок, якщо спадкоємець мільйонів отямиться раніше, ніж заплановано. А що мені робити з бідолашним багатим хлопчиком? Я опустив погляд на його розпластане тіло та відчув приплив натхнення.
— Ти геній, — похвалився я вголос. — Тебе варто погладити ще раз, але згодом, зараз треба діяти швидко.
Я нахилився та почав розстібати на ньому форму.
— Форма, ось що важливо — форма. Шукатимуть обірваного новобранця в мішкуватій польовій формі, а не капрала-піжона в пошитому на замовлення одязі. Ти заслужив на це підвищення, Джиме. Стань найкращим учнем у класі.
Я зірвав із капрала взуття, стягнув штани — і присвиснув. Його підштаники було зіткано із золотої нитки. У багатих свої примхи. Мені пощастило, просто пощастило, що він мав трохи зайвої ваги, бо все життя жив у достатку. Мої м’язи зайняли місце його жиру, і форма виявилася неначе на мене шита. Вся, крім взуття: його ноги були дуже маленькі. Доведеться вдовольнитися своїми чобітьми. Я спорожнив його кишені та знайшов, окрім чималої суми грошей і ємності зі зловісними на вигляд чорними цигарками, маленький кишеньковий ножик. Він блискуче порізав мій відкинутий одяг на смуги, якими я надійно зв’язав капрала, після чого скрутив із тканини кляп. Капрал легко дихав через ніс, тож моя совість була чиста: від задухи він не помре.
— Ти його вб’єш? — запитав Мортон.
— Ні, просто хочу, щоб він лежав тихо, доки я не реалізую наступну частину плану.
Я радий, що Мортон не спитав, у чому вона полягає, бо ще не знав цього. Шаф у кімнаті не було, тож капрала не вдавалося прибрати з очей. Письмовий стіл... ось воно!
— Мортоне, — наказав я. — Стань спиною до дверей і думай, як замок. Якщо хтось спробує їх відчинити, добре до них притулися.
Поки він тулився й думав по-замковому, я пересунув стіл на місце та заштовхав зв’язаного капрала під нього. Машинально перебрав шухляди столу; порожніми виявилися всі, крім верхньої, у якій лежала тека з паперами. Їх я взяв під пахву. Тоді відступив на крок і оглянув результати своєї праці. Блискуче. Капрала геть не видно. Усякий, хто зазирнув би до кімнати, подумав би, що вона порожня.
— Так... що далі? — бадьоро промовив я. А тоді відчув, як із мого обличчя зникає усмішка.
— Так! — завзято погодився Мортон. — Що далі?
Я обтрусився, опанував себе та спробував мислити позитивно.
— По-перше, дороги назад немає. Тож шукаймо дорогу вперед. Виявивши капрала, наші імена з’ясують досить швидко, тож ми на той час уже повинні мати нові. Отже, ходімо до відділу особового складу та внесімо там певні зміни.
