Тепер Мортон дуже швидко кліпав.
— Джеку, давній друже, невже тобі недобре? Я не розумію жодного твого слова.
— Байдуже — аби я розумів.
Я розрядив пістолет і поклав енергетичний заряд до кишені, а порожню зброю — назад до шухляди.
— Іди поперед мене, роби так, як я звелю. Вперед! Щойно прочиниш двері, поглянь, чи все чисто.
Все було чисто. Ми вийшли, тупаючи та крокуючи дуже по-військовому, я — тримаючись за свою купу паперів, а Мортон — із надією тримаючись за останні залишки свого здорового глузду. Раз-два, раз-два. Завернули за ріг і мало не втрапили до рук військового поліцейського в червоному головному уборі.
— Взвод, стій! Вільно! — заволав я.
Мортон зупинився, рішучо хитнувшись і затремтівши, а тоді повів очима на військового поліцейського, продемонструвавши білки очей.
— Дивитись уперед! — заверещав я. — Я не віддавав тобі наказів водити очима.
Військовий поліцейський, що добре знався на військових звичаях, анітрохи не зважав на нас, доки я не звернувся до нього.
— Просто зачекай отам, рядовий.
— Я, капрале? — перепитав він, зупинившись і повернувшись.
— Ти — єдина істота в моєму полі зору, що рухається. У тебе не застебнуто кишеню. Та я сьогодні добрий. Просто скажи нам, де корпус особового складу, та йди собі далі.
— Просто вперед, на ротній лінійці зверніть праворуч, проминіть сцену, біля камери тортур зверніть ліворуч — і все.
Він дременув геть, обмацуючи кишені своєї сорочки в пошуках потрібної. Мортон тремтів і пітнів, і я погладив його по спині.
— Розслабся, мій друже. В армії можна робити що заманеться, аби тільки звання було відповідне. Готовий продовжувати?
Він кивнув і незграбно поплівся вперед. Я попростував за ним, вигукуючи накази на поворотах, зволікаючи, здіймаючи шум, поводячись неприємно й задерикувато, щоб мене не помітили. Воістину сумний коментар до реальності військового життя.
Корпус особового складу був великий і жвавий: біля парадного входу стояв гамір. Коли ми попрямували до нього, Мортон зупинився й, похитуючись, виструнчився.
— Щ-що ти збираєшся робити? — хрипко прошепотів він, і я побачив, що він труситься зі страху.
— Розслабся, давній друзяко, усе під контролем, — відповів я та прогортав купку паперів, аби заповнити його невійськове мовчання. — Просто йди за мною, роби так, як я кажу, і за кілька хвилин ми вже безслідно зникнемо.
— Ну, якщо ми туди зайдемо, то справді безслідно зникнемо! Нас упіймають, закатують, уб’ють...
— Тихо! — крикнув я йому на вухо, і він підскочив так, наче його підстрелили. — Не розмовляй. Не думай! Просто корись, бо інакше втрапиш у такий глибокий каґал, що світу денного більше не побачиш!
Якийсь перехожий сержант схвально всміхнувся й кивнув, тож я здогадався, що на правильному шляху. Мені було огидно чинити так із Мортоном, але іншого шляху не знаходилося.
— Ліворуч — кроком руш!
Він збілів, закотив очі та позбувся свідомих думок. Він міг лише коритися. Ми піднялися сходами та ступили до приміщення з озброєними військовими поліцейськими.
— Стій, вільно! — прокричав я та розвернувся до військового поліцейського, не припиняючи кричати. — Ти... де розташований відділ транспорту?
— Другий поверх, двісті дев’ятий кабінет. Можна вашу перепустку, капрале?
Я холодно зиркнув на нього, перебираючи папери, які ніс, повільно опустив погляд на його чоботи, а тоді знову його підняв. Поліцейський виструнчився, злегка тремтячи, і я здогадався, що він — новачок у цій грі.
— Думаю, ще не бачив брудніших чобіт, — процідив я. Коли його очі ковзнули донизу, я простягнув розгорнуті папери. — Ось перепустка.
Щойно той підняв погляд, я різко згорнув папери.
Поліцейський почав щось говорити, я ж додав агресії в погляд, і він зів’яв.
— Дякую, капрале. Другий поверх.
Я хвацько відвернувся, клацнув Мортонові пальцями, а тоді звернув до сходів. При цьому намагався не брати до уваги дрібні краплинки поту на своєму лобі. Це було дуже виснажливою роботою — і вона ще не завершилась. Я бачив, що Мортон тремтить на ходу, і замислився, скільки ще він зможе протриматися. Та вороття вже не було. Я розчахнув двері кабінету 209 і жестом наказав йому ввійти. Уздовж стіни тягнулася лава, і я показав йому на неї.
— Сиди там і чекай, доки тебе не покличуть, — сказав я, а тоді повернувся до адміністратора. Він саме висів на телефоні, тож махнув рукою приблизно в мій бік. Кабінет позад нього заповнювали кілька рядів письмових столів із заклопотаними вояками за ними. Усі вони, звісно, на мене не зважали.
— Так, сер, негайно в цьому розібратися, сер, — єлейним голосом провадив адміністратор. — Можливо, помилка комп’ютера, капітане. Зараз зв’яжемося з вами ще раз. Дуже прикро, що так склалося.
Я почув, як у його вусі гучно запищав телефон, завершуючи з’єднання.
— Ах ти кавалок каґалу! — прогарчав він і кинув телефон назад на стіл, а тоді поглянув на мене. — Як ся маєте, капрале?
— Я тут, капрале, прийшов побачитися із транспортним сержантом.
— Він поїхав додому за сімейними обставинами. У нього здохла канарка.
— Солдате, я не бажаю вислуховувати огидні подробиці його особистого життя. Хто його замінює?
— Капрал Ґамен.
