— А хто не втомився? Про голод я взагалі мовчу. Знайдімо якийсь заклад, де можна витратити трохи грошей Ґоу...
— Джиме... Джиме ді Ґріз...
Звук був високий і ледь чутний. Невже я чую голоси? Я роззирнувся довкола, та поблизу не було нікого, крім Мортона.
— Ти щось чув?
— Ні. А мав би?
— Не знаю. У мене раптом задзвеніло у вухах. Але присягаюся, я дещо почув.
— Може, то до тебе звернулася та нетля, що сиділа на твоєму плечі. Ха-ха.
— Сам ти «ха-ха». Яка нетля?
— Ота, бачиш? Сидить на твоїх капітанських нашивках. Мені її змахнути?
— Ні. Облиш.
Я повернув голову, кліпнув і ледве встиг розгледіти нетлю. Вона змахнула крильцями, злетіла — і сіла мені на вухо.
— І... аерґропл... негайно.
— Не розумію.
— Тому що я не говорю.
— Стули пельку, Мортоне. Я до нетлі звертаюся, а не до тебе.
У Мортона від висла щелепа, і він хутенько відсунувся вбік.
— Повторіть повідомлення, — попросив я, тимчасово не зважаючи на нього.
— Аеродром... ідіть аеродром.
— Гаразд, іти на аеродром. Ясно. Кінець зв’язку.
Нетля пурхнула геть, і я погладив Мортона по плечі, відчувши, як той тремтить.
— Ну ж бо, не журись. І припини дивитися на мене, як на божевільного. Ця нетля — пристрій зв’язку, та й усе.
— Зв’язку з ким?
— Менше знаєш — ціліший будеш.
— Ти справді шпигун, так?
— І так, і ні. Я тут у власних справах, але певні сторони намагаються втягнути мене у свої справи. Зрозуміло?
— Ні.
— Добре. Ходімо шукати аеродром. Навздогад я сказав би, що він отам, де світять вогні й сідають літаки. Підеш зі мною?
— А в мене є вибір? Можна якось повернутися? Почати з нуля? Ну, тобто ми ж не можемо просто взяти та прокрастися назад до казарми, наче нічого не трапилось, еге ж?
— Сам знаєш, що не можемо.
Він зітхнув і кивнув.
— Знаю. Та я просто не створений для того, чим ми займалися. І де це закінчиться?
Добре запитання. А надії на відповідь поки що було дуже мало.
— Правду кажучи, я не знаю. Але обіцяю тобі, Мортоне, тому що втягнув тебе в це. Для мене найважливіше, понад усе, визволити тебе з халепи й убезпечити. Не питай, як: я цього ще не знаю.
— Не картайся. То ж я відкрив рота перед отим каґальнутим капралом. Тоді все й почалося.
Розмовляючи, ми неухильно прямували до аеродрому. Добре освітлена яскравими вогнями дорога, якою ми йшли, огинала летовище з одного боку, відмежовуючись від нього високою дротяною огорожею. По той бік огорожі вид-нілися трава й автомобільні шляхи. Щойно приземлився великий вантажний транспорт. Під нашими поглядами він важко прокотився повз. Коли він посунув далі, стрімко знизилася зграя чорних птахів і почала клювати щось у траві. Один із птахів розправив крила й полетів до огорожі, а тоді сів по той бік. Схилив голову набік і, дивлячись на мене, заговорив:
— Ти не сам.
— Ясна річ. Він у безпеці. Це ви, Вароде?
— Ні, капітан Варод не на службі.
— Поклич його. Я не розмовляю аби з ким.
— Із тобою зв’яжуться.
Птах розвернувся, роззявив дзьоб і розправив крила. Злетів зі свистом і без жодного змаху.
— Реактивний, — зауважив я. — Зі впуском повітря в роті. Вихід реактивного струменя в тому самому місці, на яке можна подумати. Ходімо.
Завищала, наближаючись, сирена, і на дорозі з’явився детекторний фургон. Минаючи нас, він сповільнився, повернувши в наш бік чашоподібну антену, а тоді поїхав далі.
— Вони справді ефективно виявляють радіопередачі, — сказав я.
— Той птах — радіо?
— І воно теж. Він на дистанційному керуванні й, певно, має якісь логічні схеми для того, щоб скакати туди-сюди й триматись гурту інших птахів. Його можна виявити лише тоді, коли він передає щось назад, на базу.
— А база де?
— Цього тобі краще не знати. Як і того, хто нею керує. Та я можу тебе запевнити, що там не бажають зла цій країні.
— Чому? — Тепер він говорив дуже схвильовано. — Скажи їм, хай стають до роботи, позбудуться військових та їхніх друзів і знову введуть вибори. Тобі відомо, як довго тривав поточний надзвичайний стан? Я тобі розповім, я перевіряв. Так званий тимчасовий надзвичайний стан було оголошено понад двісті років тому. Оце так надзвичайний стан! Перекажи своїм пернатим друзям, що, як на мене, вони можуть баламутити скільки завгодно.
— Я все чув, — озвався низьким голосом птах, вилетівши з пітьми та примостившись мені на плече. — Наша робота — не баламутити. Ми трудимося лише для того, щоб...
— Вароде, стули пельку, — відрізав я. — У нас обмаль часу на зв’язок, поки детектори не з’явилися знову, і його не варто марнувати на промови. Я дізнався плани вторгнення.
Птах багатозначно поглянув на мене й кивнув.
— Чудово, — видав він. — Хутчіше викладай деталі, я записую. Де місце вторгнення?
— Не на цій планеті. Вони готують космічний флот для атаки на іншу планету.
— Ти впевнений?
— Я підслухав. Я впевнений.
— Як називається ця планета.
— Гадки не маю.
— Я ще повернуся. Треба позбутися цього детекторного фургона.
