«Він сказав би: “Годі балакати привселюдно”, — подумав я, помітивши, як дивно на мене поглядають. Тож я щасливо засвистав, не переймаючись нічим на світі, завернув за ріг і побачив столи та стільці, чоловіків, які сиділи, смакуючи цікавими напоями, під вивіскою з написом «SOSTEN НА GWYRAS», який геть ні про що мені не говорив. Утім, під ним було надруковано: «N1PAROLOS ESPERANTO, BONVENUU». Я понадіявся, що мовою есперанто тут розмовляють краще, ніж пишуть. Знайшов столик під стіною, опустився на стілець і поклацав пальцями старезному офіціантові.
— Детплеґадов, — промовив він.
— Лізь до інших зі своїми «плеґадов», — відповів я. — Ми розмовляємо мовою есперанто. Що тут є випити, татуню?
— Пиво, вино, довр-том-іс.
— На довр-том-іс я сьогодні просто не налаштований. Велике пиво, будь ласка.
Коли офіціант відвернувся, я дістав гаманець Раско. Якщо мої охоронці мусили стимулювати місцеву економіку, то не могли не мати при собі трохи місцевої валюти. Коли я кинув гаманець на стіл, він задзеленчав, повний маленьких металевих кружалець. Я витрусив одне кружальце й перевернув його. З одного боку на ньому було викарбувано двійку, на другому — слово «Arghans».[1]
— Із вас один арґанс, — озвався офіціант і поставив переді мною наповнений по вінця глиняний кухоль. Я передав йому монету.
— Візьміть, добродію, а решту лишіть собі.
— Ви, інопланетяни, такі щедрі, — не дуже розбірливо відповів той, пробуючи монету на зуб. — Не скнарі, не дурні, не злі, як тутешні. Хотіти дівка? Хлопець? Покурити кеварґен[2]?
— Може, згодом. Я дам вам знати. Зараз — пиво, а згодом — п’янкі насолоди місцевого життя.
Він, бурмочучи, забрався геть, а я зробив великий ковток пива. І негайно про це пожалкував. Ковтнув — і ще раз пожалкував, бо отруйний напій забулькав і закипів у моєму шлунково-кишковому тракті. Тоді я відштовхнув кухоль і гикнув. Досить уже цих дурощів. Я втік, чудово, крок перший. А що далі?
Наразі мені не спадало на гадку нічого. Я трохи надпив пиво, що залишалося таким самим огидним на смак, але навіть ця героїчна процедура не надихнула. Коли до мене підкрався офіціант і хрипко зашепотів, прикрившись долонею, я аж зрадів його появі.
— Нова поставка кеварґен просто з поля. Кайф на багато дні. Хотіти? Ні? А може, дівка з батогами? Змії? Шкіряні ремені та гаряча грязюка...
Я перервав його, бо засумнівався, що мені подобається такий поворот розмови.
— Я ситий, кажу вам, що ситий. Хочу тільки одного: пояснення, як повернутися до муніципальної будівлі.
— Не знати довгі слова.
— Хочу знайти будівлю — велику, високу, де вдосталь інопланетян.
— А-а-а, ти про «ліс»[3]. Я тебе туди відвести за один арґанс.
— За один арґанс розповідай мені, як пройти. Не хочу відривати тебе від роботи.
А ще я не хотів, щоб мою увагу відвернула якась із його численних пропозицій. Зрештою він був змушений погодитись. Я запам’ятав пояснення, випив іще трохи пива, негайно пожалкувавши про це, а тоді непомітно вшився, поки офіціант зник у підсобці.
Дорогою в мене почав формуватися план. Треба вигадати спосіб дістатися до Бібс, дівчини з екіпажу вантажного судна. Гарс, капітан її корабля, втік — цього я був певен. Але вона могла знати про нього більше.
Тільки дівчина пов’язувала мене із цим лиходієм. Одначе як мені потрапити до в’язниці? Я знав ім’я, яким вона назвалася під час арешту: Маріанні Джуффріда. Чи міг я вдати із себе її стурбованого родича, такого собі Гасенпеффера Джуфінду? Місцеві посвідчення особи, певно, легко підробити (якщо такі взагалі існують). Та чи не ідентифікує мене комп’ютер як колишнього в’язня, коли я ввійду до будівлі? Чи мене стерли з його пам’яті, коли я поїхав? Може, й стерли, та чи не поверне мене до пам’яті Жирдяй, повідомивши про мою втечу?
Такі думки крутились у моїй голові, коли я знову звернув за ріг і побачив перед собою велетенську споруду. Вона здіймалася понад низенькими міськими будівлями, наче височезна круча, і здавалася такою самою неприступною. Я пройшовся повз неї, поглянув на сходи, з яких зовсім нещодавно спустився, та простежив, як відчинилися, впускаючи відвідувача, двері. А тоді зачинилися, неначе банківське сховище. У моїй голові й досі було порожньо. Я стояв, притулившись спиною до цегляної стіни через дорогу від будівлі. Може, це було не надто розважливо з огляду на те, що на мені й досі був в’язничний одяг. Але місцеві костюми відзначалися таким розмаїттям, що моя форма геть не привертала уваги. Я тулився до стіни й чекав на появу натхнення.
Воно не з’явилося. Зате з’явилася чиста, неждана удача, унікальна нагода. Іще раз відчинилися двері, і з них вийшло троє. Двоє посіпак закону (на очевидність цього вказував розмір їхніх чобіт) обабіч тендітної жіночої фігурки. Один товстий зап’ясток було прикуто кайданками до крихітного зап’ястка ув’язненої. Тобто Бібс.
