Дівчина виникла переді мною так несподівано, що я аж прикипів до місця. Поки я продовжував тулитися до стіни, вони спустилися на вулицю, де один із охоронців, змахнувши рукою, свиснув. На посвист ураз примчали два кінні повози — так хутко, що один із них мало не підрізав іншого. Коні стали дибки, почулися гучні прокльони та голосне іржання. Справу швидко зам’яли, і переможений клусом подався геть. Високий корпус неповороткого кінного повозу заступив мені огляд, але я знав, що відбувається, так добре, ніби той був прозорий. Дверцята відчиняються, ув’язнену заводять досередини, дверцята зачиняються...
Ляснув батіг візника, транспорт рушив, і я рвонув через дорогу. Набрав швидкість, побігши за ним, підскочив, застрибнув на сходинку й розчахнув дверцята.
— Геть, — промовив найближчий охоронець, повернувшись до мене. — Цей екіпаж зайнято...
Перезирнувшись, ми впізнали один одного: то був нічний сторож із в’язниці. Із сердитим вигуком він потягнувся до мене. Та я виявився моторнішим і, заскочивши досередини, приземлився на нього. Сторож був великий і дужий, однак я був швидкий. Мигцем глянувши на вражене обличчя Бібс, я зосередив увагу на тому, щоб уникнути хватки суперника, швидко вдаривши його ребром долоні.
Щойно він зм’як, я перекотився до другого охоронця й узрів, що геть йому не цікавий. Бібс душила його на смерть, ухопивши вільною рукою за шию. Охоронець безладно махав другою рукою, та нічого не міг удіяти: руку було пристебнуто кайданками до зап’ястка Бібс.
— Просто зачекай... доки цей... теж не вмре, — видихнула Бібс.
Я не став пояснювати, що охоронець, із яким я розправився, був просто непритомний, а нагнувся та міцно взяв її за лікоть, натиснувши вказівним пальцем на великий нерв на ньому. Її рука заніміла й відпала, а лице почервоніло від люті. Та доки вона змогла щось сказати, я заткнув рота охоронцеві, що задихався, та відімкнув кайданки. Бібс потерла свій зап’ясток і всміхнулася.
— Не знаю, звідки ти й чому тебе сюди занесло, пацанчику, та я вдячна за допомогу. — Вона схилила голову набік і зміряла мене пильним поглядом. — Я ж тебе знаю, так? Так, звісно, ти — опівнічний пасажир, такий собі Джиммі.
— Саме так, Бібс. Джим ді Ґріз до твоїх послуг.
Забираючи у двох непритомних охоронців усі їхні речі, дівчина засміялася, голосно й радісно, проте коли я з’єднав їх кайданками, насупилася.
— Їх краще вбити, — промовила вона.
— Краще цього не робити. Наразі ми не такі важливі, щоб зчиняти через нас великий галас. Але якщо ми вб’ємо двох із їхніх людей, вони перевернуть цю планету догори дригом, аби нас відшукати.
— Гадаю, ти маєш рацію, — знехотя погодилася дівчина, а тоді з несподіваною люттю копнула обидва непорушні тіла.
— Вони нічого не відчувають.
— Відчують, як опам’ятаються. То куди ми рушимо далі, Джиме?
— Це ти мені говори. Я не знаю про цю планету нічогісінько.
— А я надто багато.
— Тоді веди.
— Гаразд.
Коли наш транспорт сповільнився, Бібс відчинила дверцята, і ми, вислизнувши назовні, ступили на тротуар, тим часом як транспорт поволі зник із поля зору.
Бібс узяла мене попід руку (що неабияк підбадьорювало), і ми почимчикували жвавим проспектом. У будь-якому іншому місці наш сірий в’язничний одяг, зі смаком оздоблений криваво-червоними широкими стрілками, безумовно, привернув би увагу — і викликав би острах. Але не на тлі барвистого юрмища, що вирувало на цих вулицях, одягнене геть по-всякому. Тут були бородаті чоловіки у шкіряних лосинах із торочками, жінки в кількох шарах кольорового серпанку, озброєні воїни, вбрані у шкіру та сталь; мантії, сукні, кольчуга, кіраси, пояси — усе, що завгодно. І ще дещо немислиме на додачу. Тож ми геть не привертали уваги.
— Маєш якісь гроші? — запитала Бібс.
— Якихось кілька арґансів — поцупив у одного зі своїх охоронців. Я, як і ти, щойно втік.
Тут вона підняла брови — як я помітив, дуже привабливі брови, що вигиналися над іще привабливішими очима.
— Це тому ти допоміг мені вибратися? За що ти сидів? Мені відомо лише те, що тебе зі старим покинули на Спіовенте. Ходили чутки, що Гарс продав тебе в рабство.
— Так, і мій друг через те загинув. Я маю багато причин трохи ображатися на Гарса. Слон мені подобався. Він мені допомагав, багато чого мене навчив, і я з радістю скажу, що теж зміг допомогти йому. Ми, як ти пам’ятаєш, вирушали з рідної планети поспіхом і заплатили капітанові Гарсу великі гроші, щоб він нас вивіз. Але цього йому виявилося замало. Він заробив іще, продавши нас у рабство. Я вижив, а Слон, від того, що став рабом, помер. Як ти можеш здогадатись, я не в захваті від його смерті. На тій планеті трапилися кілька огидних речей, і найнезначніше з них — те, що мене спіймав флот Ліги. Він доправляв мене назад, на рідну планету, щоб я постав перед судом.
— За якими звинуваченнями?
В її голосі бриніла гостра зацікавленість.
— Пограбування банку, викрадення, втеча з в’язниці. І всяке таке.
