— Ні, не буквально повторіть: це я так висловив свою згоду. Ви тут мислите надто буквально — гадаю, надто відповідно до ІМ. Тоді поставлю запитання, гіпотетичне.
— Гіпотетичні запитання найкращі!
— Так, справді. Якщо я раптом забреду в віддалене місто й почну шукати роботу, чи візьмуть мене?
— Авжеж. Це один із основних принципів ІМ.
— А що, як вільних робочих місць не буде?
— Вони є завжди: згадайте про зростання вартості дзума. Теоретично з її збільшенням робочий час зменшуватиметься, доки в далекому майбутньому не стане достатньо кількох секунд роботи...
— Гаразд, чудово, дякую — просто зупинімося на хвильку на застосуванні теорії. Якщо один із цих вояків-загарбників раптом відірветься від армії...
— А це, звичайно, його право!
— В армії так не вважають. Якщо він піде до віддаленого містечка, отримає роботу, познайомиться з дівчиною та станеться все хороше, що зазвичай відбувається — таке можливо?
— Не лише можливо, а й неминуче; це одна з основ ІМ, невідривна від його прийняття.
— Ви думаєте про те, про що, на мою думку, думаєте? — вигукнув Мортон, від захвату скочивши на ноги.
— Присягаюся своєю п’ятою точкою, справді думаю! Якщо не брати до уваги офіцерів і професійних унтер-офіцерів, це призовна армія, і там чимало ухильників від призову. Якщо ми надамо їм змогу вирватися з усього цього, то Зеннорові, можливо, доведеться вести війну, на яку ніхто не прийде.
Відчинилися парадні двері, і ми з Мортоном метнулися до сховку. Але то з’явився Штірнер на чолі тріумфальної ходи звільнених полонених. Мортон підбіг до Шарли й узяв її за руку, щоб побачити, чи не завдали їй шкоди під час ув’язнення.
— Доволі швидко вдалося, — сказав я.
— Я скористався телефоновізором через дорогу, — пояснив Штірнер. — Оплатив доступ на національному рівні та розповів усім, що ми виявили. Електрику негайно ввімкнули, привезли перші харчі. Полонених звільнили.
— Зеннор, напевно, вважає, що виграв війну. Дозвольте розповісти вам, що ми тільки-но дізнались. Як можна гарантувати, що він програє свою війну — навіть якщо флот сюди так і не дістанеться.
— Мене підбадьорює ваш ентузіазм, але я не розумію, про що ви.
— Поясню, та спершу вип’ємо на честь цього.
Це здалося доброю ідеєю всім зацікавленим особам. Усі наповнили келихи й випили, а тоді ми з Мортоном не без інтересу послухали у виконанні інших пісню про те, як індивідуальний мутуалізм звільнить людство з ярма гноблення й усяке таке. Незважаючи на переваги теорії, текст виявився так само кепський, як і в усіх інших гімнах, які я коли-небудь чув, хоча мене вельми зацікавили старанні спроби дібрати риму до «індивідуальний мутуалізм». А ще я за цей час упорядкував свої думки; тож, коли вони закінчили й випили ще потроху вина, щоб промочити горлянки, я взяв слово.
— Спершу, добрі люди, я мушу розповісти вам про банду зарізяк у формі, які вторглися на вашу прекрасну планету. Таку велику групу називають армією. Армія — це пережиток найперших днів людства, коли від тягот існування потрібно було захищатися фізично. Ген забіякуватості був успішним геном. Первісні люди, що захищали свої родинні групи, передавали цей ген далі. Відтоді цей ген накоїв багато лиха в усій історії. Як ви тепер можете зрозуміти, він і досі його коїть. Коли всіх тварин, які становили для нас загрозу, було перебито, ген змусив людей піти проти самих себе, убиваючи одне одного. Я із соромом визнаю, що ми — єдиний вид, який дуже організовано вбиває собі подібних. Армія — це останнє зітхання гена забіякуватості. Командують немолоді чоловіки, яких звуть офіцерами. Вони не роблять нічого — тільки віддають накази. Унизу солдати, що виконують ці накази. Між ними — унтер-офіцери, які стежать за виконанням наказів. Зараз нас цікавить те, що всіх солдатів призивають на службу в армії й чимало з них ухиляються від призову.
Пояснити значення останніх двох термінів вдалося не одразу, а коли до всіх нарешті дійшло, їх охопив нажаханий шок. Я зачекав, поки затихнуть вражені та розпачливі вигуки, а тоді закликав до тиші.
— Ваша реакція мене підбадьорює. Гадаєте, ваші люди зголосились би звільнити цих юнаків із неволі без плати у дзумах?
— Це було б нашим обов’язком, — промовив лікар, і всі несамовито закивали. — Це було б однаково, що врятувати когось від утоплення — громадянський обов’язок, за який не чекають плати.
— Чудово! Тоді я зараз навчу вас іще одного слова...
— Можна я вгадаю? — вигукнув Мортон. Я кивнув. — Дезертирство!
Я кивнув знову. Нарешті вступ до бою!
Ентузіазм швидко поступився місцем утомі, і всі погодилися, що сеанс продовжиться після того, як ми поспимо. Я якось непомітно сховався на м’якому ліжку в маленькій кімнатці, де мені електронно всміхався портрет Марка Четвертера. Востаннє ковтнув трохи вина та звалився.
До наступного вечора я встиг скласти докупи основи плану й зібрав свою команду.
— Його треба випробувати, відшліфувати. Тоді, якщо він щось дасть, поділимося ним з іншими. Ми будемо працювати й діяти, як стародавні аферисти — на цей термін я натрапив, шукаючи відомості про злочинність.
