— Точняк. — Я забув, що Штірнер — інженер. — Надсвітлова передача, швидкість якої вища за швидкість світла, є майже миттєвою, навіть на міжзоряних відстанях. Але радіохвилі рухаються зі швидкістю світла — а як далеко звідси до найближчої зорі?
— Три цілих дві десятих світлового року.
— Чудово. Отже, навіть якщо біля того сонця є планета чи база Ліги, а ймовірність цього — один шанс на мільйон, до прибуття підмоги однаково потрібно понад три роки. А може, й десять, двадцять чи п’ятсот. На той час ви, я та вторгнення вже станемо історією.
— Ви зробили все, що могли, — сказав лікар. — Не треба картатися.
— Та ні, варто, доку. Якщо йдеться про програш, мені немає рівних у самобичуванні. Тому що я не люблю програвати.
— Ви чудово себе контролюєте, я вам заздрю.
— Не треба. Це поза. Ви зняли з дерева пляшку з водою, коли поверталися сюди?
— Звісно. Я принесу вам води.
Я притулився до дерева, випив трохи води, штурхнув носаком чобота безмовного птаха. І важко замислився. А тоді зітхнув.
— Рішення все ж є. Але непросте. Мені треба пробратися на один із їхніх космічних кораблів. Там проникнути в рубку й надіслати звідти повідомлення.
— Звучить небезпечно, — промовив Штірнер.
Я нещиро розсміявся.
— Не просто небезпечно, а самогубно...
Почувши крик удалині, я заткнувся.
— Вас шукають, — зауважив Штірнер і допоміг мені стати на ноги. — Ходімо, швидко.
Лікар допоміг мені підвестись — і правильно зробив, оскільки я, без сумніву, нетвердо тримався на ногах. Також підбадьорювало те, що йти нам було недалеко — якраз до узлісся. Виглядаючи зі своєї схованки в кущах, ми побачили хвилясту сільську місцевість. Нею тягнувся ряд опор лінії електропередач із підвішеними до ізоляторів важкими дротами. Він закінчувався тут. Дроти опускалися на землю в монолітній бетонній будівлі. Штірнер показав на неї.
— Тут входять у землю повітряні кабелі.
— І ми теж увійдемо, — сказав я й показав на шеренгу вояків, які наближалися звіддалік, — якщо ви хутко чогось не зробите.
— Зберігайте спокій, — незворушно порадив він. — За цією вузловою станцією ми зникнемо з їхніх очей. Уперед.
Він мав рацію. Ми дременули зі своєї схованки та прилипли до бетонної стіни. Біля пофарбованих у червоний колір металевих дверей, укритих черепами, перехрещеними кістками та пересторогами про миттєву смерть. Жодна з них не зупинила Штірнера, який підняв пластинку, відкрив клавішну панель, а тоді, швидко ввівши якесь число, відчинив двері. Ми мерщій заскочили досередини, тим часом як він захряснув і замкнув за нами важкі двері.
— А що, як вони спробують удертися за нами? — запитав я, обводячи поглядом добре освітлене приміщення. В ньому не було на що подивитися, крім важкого кабеля, що входив зі стелі та зникав у підлозі.
— Це неможливо. Вони не знають кодового числа. Якщо ж уведуть не те число, двері загерметизуються, а на центральну електростанцію надійде сигнал тривоги.
— Вони б могли їх виламати.
— Це не просто. Це ж товстий шар сталі в бетоні. Та й навіщо їм це робити?
Мені не спало на думку жодної причини, а ще я каґально почувався після переходу. Тому сів, а тоді ліг і на мить заплющив очі.
А потім прокинувся із присмаком свинобразячого дихання в роті.
— Бе... — булькнув я.
— Я дуже радий, що ви поспали, — промовив лікар, протер мені руку та штрикнув її шприцом. — Відпочинок — найкращі ліки. Ця ін’єкція усуне залишкові симптоми втоми та будь-які больові відчуття.
— Як довго я пробув у відрубі?
— Весь день, — утрутився Штірнер. — Уже стемніло. Я виходив надвір, вояків уже немає. Та й усе одно ми збиралися невдовзі вас розбудити. Води?
Я вихлебтав більшу частину води й зітхнув. Мені стало набагато краще. Я навіть не захитався, коли підвівся.
— Час іти.
Лікар насупився.
— Можливо, краще зачекати, доки подіє ін’єкція.
— Дякую, я позбудуся своїх проблем, як піду. Ми затримались, і я починаю хвилюватися.
Поки ми йшли, мене перестало хитати. Ліси мовчали, мої переслідувачі давно забралися, і весь світ був у нашому розпорядженні. Штірнер рухався попереду своїм звичним бадьорим кроком. Лікар наглядав за мною й невдовзі оголосив зупинку, щоб мати змогу під’єднати до моєї руки свою аналітичну машину. Результат його задовольнив, і наш перехід продовжився. Я повністю зосередився на переставлянні ніг, доки ми знову не опинилися на околиці міста. Один погляд на будівлі — і до мене повернулися всі недобрі передчуття.
До того ж я мав рацію. Ми ще затемна дісталися перших будинків, безшумно пересуваючись між хатинами й садками передмість, аби уникнути головних вулиць під охороною. Двері чорного ходу до нашого прихистку стояли незамкнені; ми прослизнули досередини й замкнули їх за собою.
— Птах у тебе! — радісно вигукнув Мортон на нашу появу. Я кивнув і кинув птаха на диван, упав поряд із ним сам і роззирнувся довкола. Крім Мортона, більше нікого не було.
— Це добра новина, — сказав я. — Погана ж ось яка: підмога може прибути не одразу. Прохання про допомогу було надіслано по радіо, а так це може розтягнутися страшенно надовго.
