— До театру тебе відведе мій брат. Я зателефоную туди й домовлюся про те, що треба зробити. Тоді повністю організую транспорт. Ти не проти, якщо я зізнаюся, що мені це теж здається чарівним і захопливим? Мушу подякувати тобі, що дозволив мені допомогти. Це набагато цікавіше за навчання.
— Це я маю тобі дякувати. Що ти вивчаєш?
— Вулканологію. Я просто обожнюю магму та вулканічні шлаки, а потім, якщо спуститися фумаролою...
— Так. Розповіси мені про ці палючі насолоди. Згодом.
— Звичайно. А ось і мій брат.
Гадаю, вони організували якийсь особливий потяг. Усього два вагони й без інших пасажирів. У Мортона був винуватий і водночас радісний вигляд, бо він не їхав назад до Белльґарріка. Я нещиро помахав йому на прощання ціпком і невпевнено заліз у вагон. Я був старезний, примхливий і потребував практики. Сива борода, вологі червоні очі, зморшки як на старому чоботі — в театрі справді чудово постаралися. Завдяки портупеї під одягом я зігнувся так, що дивився на свої зморшкуваті руки в пігментних плямах.
Колія була пряма, потяг швидкий, і до пункту призначення ми не зупинилися жодного разу. На наше прибуття чекала на платформі чорна машина. Її водій вийшов і притримав для нас дверцята.
— Керували коли-небудь такою? — запитав він.
Ніб кивнула.
— Двохсотвольтовим «Візником-Різником». Він дуже цікавий у керуванні.
— Так, справді. Я накрутив її до тридцяти трьох тисяч. Більш ніж достатньо енергії для поїздки. — Він показав на круглий кожух між задніми колесами. — Там махове колесо з електрогенератором на валі. На передніх колесах двигун. Чисто й не забруднює навколишнього середовища.
— А ще її дуже важко перекинути, бо там унизу є гіроскоп, — докинув я.
— Ви правильно зрозуміли. Хай щастить.
Ніб забуксувала, і мене втиснуло в сидіння від сильного прискорення. Ми помчали порожньою дорогою.
— Я сповільнюся, перш ніж ми доїдемо до блокпоста. Хіба це не цікаво? Яка ж тут найвища швидкість?..
— Не... з’ясовуй цього! — прохрипів я, тим часом як повз мене пролітав розмитий краєвид. — Хоч я й стари-гань, що пожив повноцінним життям, мені ще не хочеться його закінчувати!
Вона розсміялася своїм розкішним, схожим на подзвін, сміхом і сповільнилася приблизно до швидкості звуку. Вона явно добре знала дорогу (цьому, звісно, сприяли численні вилазки на велосипеді), бо раптом ударила по гальмах, мало не зупинилась, а тоді завернула за ріг і опинилася просто перед бар’єром на дорозі.
— Навіщо ви так загороджуєте дорогу, харцизяки? — роздратовано прохрипів я з вікна, а тоді посварився ціпком на гладкого капітана, що колупався у зубах. Я сподівався, що він виколупував залишки хот-цюці.
— Кінчай цю каґальню, дідуню. Куди ти, по-твоєму, прямуєш?
— Ти такий дурний, яким здаєшся, дурню? Чи не чув наказів свого верховного головнокомандувача? Робітникам міста негайно повернутись. Я інженер-електрик, і якщо ти хочеш, щоб у ваших сортирах було світло, а ваше пиво охолоджувалося, то притьмом відкриєш цю штуку.
— Не страждай каґальнею, дідуню, — посміхнувся він. Але відступив і подав двом сержантам знак відкрити бар’єр. Я помітив, що там не виднілося жодного рядового, і сподівався, що офіцерам до душі попрацювати самотужки задля розмаїття. Я ще раз, востаннє, потрусив ціпком, і ми проминули бар’єр, а тоді рушили далі дорогою, зробили поворот і зникли з поля зору. Ніб зупинилася біля першого таксофона, і я скочив униз, зображаючи артрит.
— Ти в місті? — запитав Штірнер.
— Щойно повернувся.
— Дуже добре. Тоді зустрінемося біля входу.
— Входу? Що, де?
— Звичайно, на площі Марка Четвертера. А де ще йому бути?
Непогане запитання. Я гадав, що там лише стоїть статуя. Не здогадувався, що там проживає й сам старий Марк. Я заліз назад до машини, і ми поїхали — тільки шини звично завищали. Дорогою я потроху зняв із себе маскування, розпочавши з портупеї. Бороду залишив на випадок наявності патрулів, а вони таки були.
— Сповільнися, — попросив я. — Не будьмо надто підозрілими.
Сержант, який очолював патруль, провів нас сердитим поглядом. Я зігнорував його, проте загін справив на мене серйозне враження. Коли він завернув за ріг, останні двоє бійців прослизнули у відчинені двері якоїсь будівлі та зникли з поля зору. Отже, дезертири не просто не вертаються — їхні лави невпинно поповнюються. Чудово! Якщо це триватиме далі, в Зенноровій армії незабаром зостануться самі офіцери й унтер-офіцери. З таким складом війн не виграють. Я побачив, що ми наближаємося до пункту призначення, тож посмикав себе за бороду та зморшки й помолодшав на сорок років, перш ніж ми завернули на площу та плавно зупинилися. Штірнер стояв біля статуї, із захватом дивлячись на неї.
— Хотів би я піти з тобою, — промовив він.
— І я, — докинула Ніб. — Це було б неймовірно захопливо. Але нас, ясна річ, не запрошували, тож ми не можемо туди лізти.
— Як мені ввійти?
Штірнер показав на бронзові двері в задній частині кам’яного постаменту статуї.
— Отуди.
— Ключ є?
Вони обоє здивовано поглянули на мене.
— Звісно, що ні. Їх не замкнено.
