— Ти вигадав індивідуальний мутуалізм і нав’язав його галактиці. Ти навчив вірних і привів їх сюди, а тепер будеш спокійно сидіти й дивитись, як вони помирають?
— Кінчай цю каґальню, Джиме, — тепло промовив він. — Постарайся не відступати від істини. Я оприлюднив політичну філософію. Люди ознайомилися з нею, захопилися, застосували її та вподобали. Це вони мене сюди привезли, а не навпаки. У мене є емоції, так само, як і в вас, але я не дозволяю їм конфліктувати з логікою та правдою. Тож охолонь, малий, і вертаймося до початку.
Я посунувся вбік: ізнову примчав віниковий робот, дістав маленьку вологу ганчірку та прибрав із корпусу Марка мітку, що залишилася там від мого черевика. Я глибоко вдихнув і заспокоївся, бо й справді нічого не досяг би, оскаженівши.
— Твоя правда, Марку, до початку. Там, нагорі, невдовзі буде вбито людей. Ти маєш намір якось цьому зарадити?
— Я мало на що здатен фізично. А все, що стосується політики чи філософії, є в моїй книзі. Громадянам там, нагорі, відомо про ІМ стільки, скільки й мені.
— То ти просто сидітимеш тут і слухатимеш шкварчання своїх електронів, а вони хай гинуть.
— Люди й раніше гинули за свої переконання.
— Чудово. Що ж, я волію жити за мої переконання. І я щось зроблю — навіть якщо ти не зробиш нічого.
— Що ти збираєшся зробити?
— Ще не знаю. У тебе є для мене поради?
— Про що?
— Про рятування життів, ось про що. Про те, як закінчити вторгнення й позбутися Зеннора...
І тут до мене дійшло. Мені не треба було обмінюватися з Марком політичними аргументами — я просто мав скористатися його розумом. Якщо в нього є банки пам’яті, яким кілька тисяч років, то, звісно, є й потрібні мені знання. А ще в мене досі є електронний птах-шпигун!
— Що ж, старий автомате Марку, ти міг би мені допомогти. Лише трохи інформації.
— На здоров’я.
— Ти знаєш просторові координати цієї системи й цієї планети?
— Звісно.
— То роздрукуй їх мені якнайшвидше! Тоді я зможу надіслати флотові Ліги надсвітлове повідомлення з проханням про допомогу.
— Не розумію, нащо мені це робити.
Я зірвався.
— Ти не розумієш!.. Слухай сюди, дебільна ти машино. Я просто прошу інформації, що врятує не одне життя, а ти не розумієш...
— Джиме, мій новий інопланетний друже. Не розлючуйся так швидко. Це погано впливає на тиск. Дай мені, будь ласка, завершити своє твердження. Я збирався додати, що ця інформація непотрібна. Ти вислав надсвітлове повідомлення сам, щойно дістав замаскований під ворона передавач.
— Я вислав надсвітлове повідомлення? — перепитав я. Мої думки незграбно забігали невеличкими колами.
— Так.
— Але... але... але...
Я зупинився, схопив себе за психічний карк і добряче потрусив. Логіка, Джиме, час для логіки.
— У записаному повідомленні від капітана Варода йшлося про те, що для того, щоб вислати надсвітлове повідомлення, мені знадобляться координати.
— Це було відвертою брехнею.
— Слова про те, що це було радіоповідомлення, теж брехня?
— Звісно.
Я заходив уперед-назад, а за мною слідом почав рухатися телевізійний давач. Що відбувається? Чому Варод збрехав мені про сигнал? І де він, якщо його одержав? Якщо він одержав сигнал і не послав свого флоту абощо, то це він муситиме бути відповідальним за вбивства. Ліга такого не полюбляє. Проте Марк може знати, що коїться. Я швидко розвернувся.
— Говори, старезний мозку в коробці! Флот Ліги прибув чи ще в дорозі?
— Вибач, Джиме, я просто не знаю. Останній орбітальний телескоп розрядився багато століть тому. Мені відомо про це не більше, ніж тобі. Я можу лише здогадуватися, що ми дуже далеко від рятівників, на яких ти очікуєш.
Я перестав ходити й раптом відчув неймовірну втому. День мав видатися важким. Я оглянув кімнату.
— У тебе немає старого ящика чи чогось такого, на що можна сісти?
— Ой-йой, щиро прошу вибачення. Я не дуже гостинний господар, еге ж? Розівчився.
Поки він говорив, до кімнати вкотився електричний диван і зупинився позаду мене. Я впав на нього. Марка важко було сприймати як неістоту: він же мав голос і все таке.
— Красно дякую, дуже м’яко.
Я прицмокнув губами, і він зчитав натяк.
— Прошу, влаштовуйся зручно. Може, чогось випити?
— Я б не відмовився. Як ти розумієш, просто для стимуляції мислення.
— Наразі в мене не надто багаті запаси. Є трохи вина, та йому, певно, щонайменше чотириста років. Можна сказати, залізна витримка.
— Ми можемо тільки скуштувати!
Стіл зупинився біля мого ліктя, і я здмухнув із пляшки пил, а тоді активував електронний штопор, який витягнув по-справжньому стародавній корок, не розламавши його. Я налив вина, понюхав і охнув.
— Ніколи... ніколи не нюхав нічого подібного!
На смак вино виявилося ще краще. Усе це нюхання й куштування дещо розрядило атмосферу в психічному плані. Я відчув, що здатен краще розібратися із насущними проблемами.
— Не знаю, котра зараз година, — сказав я.
— До обіцяних страт іще понад шістнадцять годин.
Марк був аж ніяк не дурний. Я надпив вино й перебрав у голові варіанти.
