— Я мав би знати, — буркнув я. Оце так філософія. Сотні, тисячі років двері стояли тут незамкнені, а в них ніхто жодного разу не проник. Я простягнув руку, а вони по черзі взялися за неї й урочисто потиснули. Я міг їх зрозуміти. Це було трохи схоже на прощання з головою місцевої церкви, що взявся лізти драбиною на зустріч із Богом.
Ручка виявилася непіддатливою, та коли я добряче її крутонув, повернулася. Я смикнув, і двері, зарипівши, поволі відчинилися. Вниз, у землю, вели трохи припорошені сходи. Ввімкнулося світло, і я побачив, що одна з лампочок вигоріла. Залишалося сподіватися, що Марк Четвертер не вигорів так само.
Коли мої ноги потривожили багатовіковий пил, я чхнув. Спуск був довгий. Сходи закінчувалися маленькою кімнаткою з освітленими монтажними схемами на стінах і великими дверима із золотими пластинами. На них було вирізьблено й інкрустовано діамантами безсмертні слова: «Я Є, ОТЖЕ, Я МИСЛЮ». Під ними висіла маленька табличка з написом червоними літерами: «БУДЬ ЛАСКА, ВИТИРАЙТЕ НОГИ, ПЕРШ НІЖ УВІЙТИ». Я витер ноги об розстелений килимок, глибоко вдихнув і потягнувся до ручки, що здавалася витесаною з одного рубіна.
Двері розчахнулися, повернувшись на змащених петлях, і я ввійшов. Велика, добре освітлена кімната, суха та з кондиціонуванням повітря. Одна стіна вкрита шкалами й електронними приладами. А посередині кімнати...
Звісно, Марк Четвертер. Достоту як на картинах. Ось тільки від нього до зібрання апаратури неподалік тягнулися кабелі та дроти. Циферблати ж сяяли електронним світлом, а в мій бік крутнувся телевізійний давач. Я наблизився, зупинився попереду та притлумив потужне бажання вклонитись. А що саме кажуть розумній машині? Пауза затягнулась, і я став почуватись абсурдно. Прокашлявся.
— Марк Четвертер, як я розумію?
— Звісно. Ти сподівався на когось іншого... кр-р-к!
Голос був різкий і хрипкий, а слова, що звучали, поступово затихаючи, завершило неприємне рипіння. Водночас із панелі спереду вихопився дим, і розчахнувся люк. Мені урвався терпець.
— Шикарно! Справді чудово. Сотні років цей електронний всезнайко сидить отут, ховаючи у своїх банках пам’яті мудрість віків. А щойно я до нього озвався, він вибухає й гине. Це схоже на кінець поганого анекдоту...
Позаду щось заторохтіло, і я підскочив, розвернувся та застиг у захисній стійці. Але це був усього-на-всього маленький робот на пневматичному ходу, наїжачений механічними насадками. Він підкотився до Марка й завмер. Викинулася рука з клешнею й занурилася під відкриту панель. Зацокала, задзижчала й видобула монтажну плату, а тоді шпурнула її на підлогу. Тим часом зі слоту на горішній поверхні робота виходила ще одна монтажна плата. Хаплива клешня взяла її й делікатно просунула в отвір перед собою. Маркова панель різко закрилась, а тим часом робот розвернувся й посунув геть.
— Ні, — промовив низьким звучним голосом Марк Четвертер, — я не вибухнув і не загинув. Це зробила моя плата симуляції голосу. Її закоротило. Я кілька століть нею не користувався. Ти — інопланетянин, Джеймс ді Ґріз.
— Так. Як на машину в підземному сховищі ти, Марку, непогано відстежуєш події.
— Це не проблема, Джиме — тобі, здається, до вподоби неофіційне звертання. Оскільки всі входи в мене електронні, місцезнаходження мого центрального процесора насправді не має значення.
— Так, я про це не подумав.
Я відступив убік: підбіг робот, наїжачений віником і щіткою, та замів до свого відра викинуту монтажну плату.
— Що ж, Марку, якщо ти знаєш, хто я, то, безперечно, знаєш, що відбувається нагорі.
— Звичайно, знаю. Уже тисячу років не бачив стільки колотнечі.
— О, тобі це подобається?
Я починав сердитися на цей холодний і загадковий електронний розум. Коли ж він захихотів, явно щось утямивши, я дещо вразився.
— Спокійно, спокійно, Джиме. Я заради тебе повернув на місце емоційні схеми голосового зворотного зв’язку. Користуватися ними я перестав багато століть тому, виявивши, що істинні віряни надають перевагу офіційному голосу. Чи тобі більше до вподоби жінки? — Він увімкнув тепле контральто.
— Залишайся чоловіком, будь ласка, чомусь це здається природнішим. Хоч я й гадки не маю, нащо мені асоціювати якусь стать із машиною. Це має для тебе значення?
— Аж ніяк. Можеш називати мене «він», «вона» чи «воно». Статеве питання для мене неважливе.
— Ну, а для нас, людей, важливе, і б’юсь об заклад, що тобі без нього сумно!
— Дурниці. Не можна сумувати за тим, чого ніколи не мав. Чи прокидаєтеся ви серед ночі, безпорадно прагнучи фоторецепторів на кінчиках пальців?
Зауваження було слушне: старий Марк не був телепнем. Але хай якою захопливою видавалася ця балачка, час було перейти до мети цього візиту.
— Марку, я прийшов сюди з дуже вагомої причини.
— Безсумнівно.
— Ти чув передачі, ти знаєш, що відбувається там, нагорі. Той кровожерливий дебіл Зеннор уранці збирається вбити десятьох твоїх вірних послідовників. Як ти плануєш цьому зарадити?
— Ніяк.
— Ніяк!
Я втратив самовладання й копнув поліровану панель спереду.
