В балахоні-хітоні він стоїть на балконі,перераховуючи химерні хмари славетної Кіммерії.Кілька птахів щебечуть у вічнозеленій кроніхвалу Ісусу і приснодіві Марії,хвалу більшовизму, пролетарям і чекістам,хвалу страждальцям, розстріляним під гарячу руку,Кримський пейзаж неохайний, майже розхристаний,поезія в ньому жива, приречена на муку.Молитися за усіх літати над смертельною сутичкою,нагадуючи валькірію в чоловічому тілі навколо,але молитва виходить якоюсь жалюгідною і хиткою,спотикається думка, у кожному слові – крамола,і політ виходить безкрилий, важкий, обірватись готовий,і вниз дивитися важко, а вгору – не маєш права.У більшовиків підхід кривавий, зате науковий,і народу щастя, й катам – забава.Але стільки самозабуття в пташиних трелях,і скала – точний профіль піїта, і море звучно, як ліра піїту,і хмар прекрасних більше у його акварелях,ніж в небі за всю історію стародавнього світу.На тлі російської трагедії татари малопомітні,але подекуди трапляються, є ще караїми,греки і кримчаки – але всі вони безмовні, літні,всі вони безмовні, а краще б були незримі.Коли б вони зникли, православним було б зручнішененавидіти, при нагоді – і вбивати у полі й у храмі.Громадянські війни були б чистіше, траплялися частіше.І крові хвиля була б висока і пружна як твоє цунамі.І, молячись за тих і інших, поетові було б спокійнішедивитися з балкона в хітоні на Кіммерію, зливаючись з нею,на те, що здавалося сутичкою, а виявилося бійнею, й інше —те, що здавалося правдою, а виявилося – маячнею.<p>Одеса з одним «с»</p><p>♦ ♦ ♦</p>хто не з нами, звісно, – той проти нас.подивіться, люди, – увесь реакційний світ.але ж на вулиці літо. продають хлібний квас.господи, як же пахне духмяний липовий цвіт!які дівчата йдуть дивитись вечірнє кінопро мужність якогось радянського розвідника.на коротких хвилях радіо – інформаційне лайно.підкидає ядерну зброю американська рука.але ж продають морозиво, до речі, дуже смачне.ленінградське у шоколаді, молочне, або пломбір.жебрак на розі співає щось тяжке і сумне.мабуть на ідиш, ймовірно – про боротьбу за мирпро мертвий світ, в якому він був молодим,міг працювати й залицятися до дівчат.коли сонце одеське гріло й сяяло над ним,відбиваючись від води мов від старих свічад.спираючись на милицю, тягне акордеонболить плече й німіє права рука.а за спиною жебрацькою мармуровий Лаокоонз відбитим фалосом – доля в нього така.<p>♦ ♦ ♦</p>
