Страх мудреця полностью

Вона знов описала коло, зайшла мені за спину, а тоді двічі мене вдарила. Кожну руку трохи нижче плеча по одному разу. «Ві-і-і-іп. Ві-і-і-іп». Попервах видавалося, ніби вона просто мене тицьнула, а тоді в моїх руках розцвів полум’яний біль.

Відтак, перш ніж я встиг відреагувати, вона так сильно ­вдарила мене по спині, що я відчув відгомін удару аж у зубах. Прут не зламався лише тому, що був із гнучкої зеленої ­верби.

Я не скрикнув, але лише тому, що вона заскочила мене між подихами. Однак я охнув і так швидко втягнув у себе повітря, що захлинувся й закашлявся. Моя спина заболіла так люто, ніби її підпалили.

Вашет знов опинилася переді мною й кинула на мене такий самий серйозний погляд.

— Ось твій урок, — мовила вона буденним тоном. — Я невисокої думки про тебе. Ти варвар. Ти не розумний. Тобі тут не раді. Тобі тут не місце. Ти крадій наших таємниць. Твоя присутність — це сором і ускладнення, непотрібне цій ­школі.

Вашет придивилася до кінця вербового прута, а тоді знову поглянула на мене.

— Ми зустрінемося тут знову за годину після обіду. Ти візьмеш інший дрючок, а я спробую ще раз провести з тобою цей урок, — вона багатозначно поглянула на мене. — Якщо дрючок, який ти принесеш, не задовольнить мене, я оберу його сама.

Те саме зробимо після вечері. А тоді повторимо наступного дня. Це — єдиний урок, який я можу тобі влаштувати. Вивчивши його, ти покинеш Герт і більше не вертатимеш­ся, — вона поглянула на мене. Її лице було холодне. — Зрозумів?

— Що… — вона швидко викинула руку вперед, і кінчик прута вдарив мене по щоці. Цього разу в мене було повітря в легенях, і я видав високий здивований зойк.

Вашет поглянула на мене. Ніколи не думав, що така проста річ, як зоровий контакт, може так лякати. Однак її блідо-­сірі очі були жорсткі, як лід.

— Скажи мені: «Так, Вашет. Зрозумів».

Я гнівно зиркнув на неї.

— Так, Вашет. Зрозумів.

Говорячи, я відчув, що правий бік моєї верхньої губи сильно опух і став неповоротким.

Вашет придивилася до мого обличчя, неначе намагаючись ухвалити якесь рішення, а тоді знизала плечима й відкинула дрючок.

Лише тоді я ризикнув заговорити знову.

— Що сталося б із Темпі, якби я пішов?

— Коли ти підеш, — уточнила вона з наголосом на першому слові. — Ті нечисленні люди, що сумніваються в цьому, знатимуть, що він не мав тебе навчати. І тим паче не мав приводити тебе сюди.

— А що станеться… — я зупинився й виправився. — Що сталося б із ним у цьому випадку?

Вона знизала плечима й відвернулася.

— Це вирішувати не мені, — сказала й пішла геть.

Я торкнувся щоки й губи, а тоді поглянув на свою руку. Крові не було, проте я відчував, як на моїй шкірі утворюється червоний рубець, помітний усякому, як тавро.

***

Не знаючи, що ще робити, я повернувся до школи на обід. Пройшовши до їдальні, роззирнувся довкола, та не побачив Темпі серед криваво-червоних найманців. Це радувало. Хай яким приємним мені було б привітне товариство, думка про те, що він дізнається, як кепсько все минуло, була нестерпна. Та мені навіть говорити йому було непотрібно. Слід на моєму облич­чі красномовно повідомляв це всім присутнім у залі.

Просуваючись у черзі й накладаючи їжі на тарілку, я зберігав незворушне обличчя й не підводив очей. Відтак я обрав порожню частину столу, бо нікому не бажав нав’язувати своє товариство.

Більшу частину життя я провів сам. Але я рідко коли відчував це так гостро, як тоді. Я знав одну людину на чотириста миль довкола, і йому було наказано триматися від мене подалі. Я був незнайомий із місцевою культурою, ледве міг спілкуватися місцевою мовою, а печіння по всій спині й по всьому обличчю невпинно нагадувало про те, як мені тут не раді.

Зате їжа була добра. Смажена курка, хрусткі довгобоби, а також шматочок солодкого мелясового пудингу. Краще, ніж те, що я зазвичай міг дозволити собі в Університеті, і гарячіше, ніж їжа в маєтку мейра. Я був не надто голодний, але достатньо наголодувався в житті, щоб мені важко було відмовитися від легкого харчу.

На краю мого поля зору щось ледь помітно ворухнулося: хтось сів за стіл навпроти мене. Я відчув, як на душі стає веселіше. Принаймні одній людині стало сміливості відвідати варвара. Комусь стало доброти, щоб мене втішити, чи принаймні цікавості, щоб підійти поговорити.

Піднявши голову, я побачив худе пошрамоване лице Карсерет. Вона поставила свою широку дерев’яну тарілку на­в­проти моєї.

— Як тобі наше місто? — неголосно запитала вона, поклавши ліву руку на поверхню столу. Вона жестикулювала інакше, позаяк ми сиділи, та я все-таки розпізнав «цікавість» і «ввічливість». Усякому спостерігачеві здалося б, ніби ми ведемо приємну розмову. — Як тобі нова вчителька? Вона думає так само, як я. Що тобі тут не місце.

Я прожував іще одну порцію курки й механічно проковтнув, не підводячи погляду.

«Стурбованість».

— Я чула, як ти скрикнув, — тихо продовжила вона. Тепер вона говорила повільніше, неначе розмовляла з дитиною. Я не знав напевне, чи має це бути образою, а чи вона хоче бути певною, що я її зрозумію. — Наче малесенька пташечка.