Я випив трохи теплого козячого молока й витер рота. Коли я ворухнув рукою, моя сорочка ковзнула по рубцю на спині, і її запекло, наче від укусів сотні ос.
— Це був любовний крик? — запитала вона із жестом, якого я не впізнав. — Вашет обійняла тебе? На щоці в тебе слід від її язика?
Я взяв трохи пудингу. Він був не такий солодкий, як мені пам’яталося.
Карсерет надкусила пудинг і собі.
— Усі роблять ставки на те, коли ти підеш, — вела вона далі, продовжуючи говорити повільно й тихо, так, щоб чув лише я. — Я поставила два таланти на те, що ти не витримаєш другого дня. Якщо ти підеш уночі, як я й сподіваюся, я виграю срібло. Якщо я помилюсь і ти залишишся, я виграю трохи синців і твоїх криків. — «Благання». — Залишися.
Я підвів погляд на неї та сказав:
— Твоє мовлення схоже на собачий гавкіт. Без мети. Без змісту.
Я говорив досить тихо, щоб бути ввічливим. Але недостатньо тихо, щоб мій голос не дійшов до вух усіх, хто сидів поряд із нами. Я вмію говорити тихо так, щоб голос розносився. Ми, ру, винайшли сценічний шепіт.
Я побачив, як її лице зашарілося, через що бліді шрами в неї на щелепі та брові виділилися.
Я опустив погляд і продовжив їсти, перетворившись на втілення спокійної байдужості. Образити представника іншої культури непросто. Але я ретельно добирав слова, спираючись на те, що чув від Темпі. Гадаю, будь-яка її реакція лише підтвердила б мою думку.
Доїдав я обід повільно й методично, уявляючи, ніби відчуваю, як лють розходиться від неї хвилями жару. Принаймні цю маленьку битву я міг виграти. Ця перемога, звісно, була пуста. Але іноді варто задовольнятися тим, що доступно.
***
Коли Вашет повернулася до маленького парку, я вже сидів на одній із кам’яних лав і чекав на неї.
Вона стала переді мною й шумно зітхнула.
— Чудово. Тугодум, — мовила вона бездоганною атурською. — То йди по свій дрючок. Подивимося, чи зможу я цього разу донести свою думку чіткіше.
— Дрючок я вже знайшов, — сказав я.
Сягнув за лаву й дістав дерев’яний тренувальний меч, який позичив у школи.
Він був зі старого змащеного дерева, відшліфований незліченними руками, твердий і важкий, наче залізний прут. Якби Вашет ударила мене ним по плечах, як ударила вербовою лозиною, зламалася б не одна кістка. Якби вона вдарила мене по обличчю, він розтрощив би мені щелепу.
Я поклав його на лаву поряд із собою. Дерево не стукнуло об камінь. Воно було таке тверде, що мало не дзенькнуло, наче дзвін.
Відклавши тренувальний меч, я заходився стягувати сорочку через голову і втягнув повітря крізь зуби, коли вона проїхала по гарячому рубцю на спині.
— Сподіваєшся вплинути на мене, запропонувавши своє ніжне юне тіло? — запитала Вашет. — Ти гарненький, але не аж такий гарненький.
Я обережно поклав сорочку на лаву.
— Просто подумав, що найкраще було б дещо тобі показати.
Я повернувся так, щоб вона побачила мою спину.
— Тебе шмагали, — сказала вона. — Не можу сказати, що здивована. Я вже знала, що ти злодій.
— Це не за злодійство, — відповів я. — Це з Університету. Мені висунули звинувачення й присудили шмагання. Коли таке відбувається, багато студентів просто йдуть навчатися деінде. Я вирішив залишитися. Зрештою, то ж були всього три батоги.
Я зачекав, досі не дивлячись на неї. За мить вона клюнула на наживку.
— Тут більше шрамів, аніж може бути від трьох батогів.
— За якийсь час після того, — пояснив я, — мені знову висунули звинувачення. І присудили вже шість батогів. Я все одно залишився, — знову повернувся до неї. — Залишився, бо більше в жодному місці не міг навчитися того, чого бажав. Мене не можна було віднадити від цього простим шмаганням.
Я взяв із лави важкий дерев’яний меч.
— Мені здалося, що тобі варто це знати. Мене не можна відлякати загрозою болю. Я не покину Темпі після того, яку довіру до мене він виказав. Є дещо, чого я бажаю навчитись, і навчитися цього я можу лише тут.
Я вручив Вашет твердий темний шматок дерева.
— Якщо хочеш, щоб я пішов, зроби щось серйозніше за рубці.
Я відступив і безвільно опустив руки. Заплющив очі.
Хотів би сказати, що тримав очі заплющеними, та це було б неправдою. Я почув шурхіт землі під підошвами черевиків Вашет і мимоволі розплющив очі.
Це було не підглядання. Так я лише уподібнився б дитині. Я просто розплющив очі й поглянув на неї. Вона поглянула на мене у відповідь і зазирнула мені в очі на довший час, аніж у них дивився Темпі за один виток. Блідо-сірі очі на її витонченому обличчі здавалися суворими. Її зламаний ніс уже не здавався недоречним. Він був похмурою пересторогою для світу.
Між нами закружляв вітер, і на моїх оголених руках виступили сироти.
Вашет приречено зітхнула і знизала плечима, а тоді перевернула цурпалок так, щоб узятися за руків’я. Задумливо підняла його обома руками, оцінюючи його вагу. А тоді занесла до плеча й замахнулася.
Хоча ні.
— Гаразд! — роздратовано вимовила Вашет і підкинула руки вгору. — Мала кощава шмаркле. Гаразд! Лайно цибулеве. Надінь знову свою сорочку. Мені на тебе дивитися холодно.
Я поволі опустився на лаву і сказав:
