Опісля я продав обидва вишукані костюми, а також усі книжки Кодікуса, крім однієї. Зібравши таким чином гроші, провів наступні кілька годин у доках і відшукав корабель, що наступного дня відпливав до Юнпуя.
Коли на місто опустилася ніч, я почав блукати верхніми районами Северена, сподіваючись натрапити на Денну. І, звісно, не натрапив. Я здогадувався, що вона вже давно зникла. Будь-яке місто здається інакшим, коли десь у ньому є Денна, а Северен здавався пустотілим, наче порожнє яйце.
За кілька годин безплідних пошуків я зайшов до борделю біля доків і випив у тамтешній пивниці. Ніч була не зі жвавих, і дамочки там нудилися. Тож я замовив випивки всім, і ми поговорили. Я розповів кілька історій, а вони послухали. Я зіграв кілька пісень, а вони поаплодували. Відтак я попросив про послугу, а вони засміялися й довго не могли зупинитися.
Тож я висипав торбинку перснів у миску й залишив їх на шинквасі. Невдовзі дамочки почали приміряти їх і сперечатися через те, кому дістануться срібні. Я ще раз замовив усім випивки й пішов у трохи кращому настрої, ніж прибув.
Після цього я повештався без пуття і врешті знайшов невеличкий громадський сад біля краю Прямовису з краєвидом на Нижній Северен. Ліхтарі внизу палали жовтогарячим сяйвом, але то там, то тут миготіли зеленувато-блакитні й багряні газові світильники чи симпатичні лампи. Це було так само приголомшливо, як тоді, коли я побачив це вперше.
Поспостерігавши за цим видовищем якийсь час, я усвідомив, що не сам. За кілька футів від мене притулився до дерева немолодий чоловік, який подібно до мене дивився на вогні внизу. Від нього тягнувся легкий і доволі приємний аромат пива.
— А воно гарно, нє хіба? — озвався він. Із його акценту було зрозуміло, що це робітник із доків.
Я погодився. Якийсь час ми мовчки споглядали миготливі вогні. Я стягнув із пальця дерев’яний перстень і замислився, чи не жбурнути його з кручі. Тепер же, коли на мене хтось дивився, я зловив себе на думці, що цей жест дещо дитячий.
— Кажуть, відсіля шляхтич може обісцяти пів Северена, — невимушено сказав робітник.
Я сховав перстень у кишені шейда. Хай буде сувеніром.
— Хіба що лінивий, — відповів я. — Ті, яких зустрічав я, можуть посцяти значно далі.
Дорогою назад до Університету доля мені сприяла. Вітер був добрий, і все минуло напрочуд спокійно. Моряки чули про мою зустріч із Фелуріян, тож я протягом усієї мандрівки насолоджувався сякою-такою славою. Я зіграв їм пісню, яку написав про це, а саму історію розповідав десь у половині випадків, коли мене про це просили.
Також я розповів їм про свою подорож до адемів. Попервах вони геть їй не вірили, та відтак я показав їм меч і тричі перекинув їхнього найкращого борця. Опісля моряки почали плекати до мене інакшу повагу й суворіші, чесніші дружні почуття.
Дорогою додому я дізнався від них чимало. Вони розповідали мені морські історії й підказували назви зірок. Говорили про вітер, воду й бабів, перепрошую, жінок. Намагалися навчити мене морських вузлів, але я не мав хисту до цього, хоч, як виявилося, можу гарно їх розв’язувати.
Загалом було дуже приємно. Дружні почуття моряків, спів вітру серед такелажу, запах поту, солі й дьогтю. За ті довгі дні все це поволі притлумило досаду, яку я відчував через те, як кепсько обійшлися зі мною мейр Алверон і його любляча дружина.
Урешті ми пристали до берега в Тарбієні, а там моряки допомогли мені знайти дешеве місце на вітрильнику, що плив угору течією річки у напрямку Аніліна. Два дні по тому я зійшов на берег в Імрі й пішки подався до Університету, тимчасом як небо забарвили перші блакитні промені світанку.
Я ніколи в житті не мав нічого подібного до дому. Малим я зростав у дорозі, нескінченно мандруючи зі своєю трупою. Дім — то було не місце. То були люди й фургони. Згодом, у Тарбієні я мав таємне місце на стику трьох дахів, які давали мені прихисток від дощу. Там я спав і ховав кілька дорогоцінних речей, але на дім це геть не було схоже.
Через це я ніколи в житті не насолоджувався відчуттям повернення додому після мандрівки. Уперше воно прийшло до мене в той день, коли я перетинав Ометі й відчував під ногами знайоме каміння мосту. Діставшись найвищої точки його широкої дуги, я побачив, як із-поміж дерев попереду здіймається сірий силует Архівів.
Відчувати під ногами вулиці Університету було втішно. Мене не було там три чверті року. До певної міри здавалося, ніби мене не було значно довше, та при цьому все там видавалося таким знайомим, що можна було подумати, ніби не минуло майже ні хвилі.
Коли я дістався до закладу Анкера, година ще була рання, і його парадні двері були зачинені. Я ненадовго замислився, чи не пролізти до свого вікна, а тоді передумав, бо ніс із собою футляр із лютнею, дорожню торбу й Цезуру на додачу.
