Його очі метнулися до наступного фото у лівій колонці: на ньому була Дейрдре Догерті в своїх окулярах. Попри всі докладені зусилля, Страйк досі не знайшов жодного сліду Дейрдре в інтернеті чи поза ним. Останнім зображенням у лівій колонці був малюнок: дивна картинка Міста Митарств, де білява жінка в окулярах лежала у темній воді. Страйк досі намагався з’ясувати, хто автор насправді, але Місто принаймні відповіло на його повідомлення.
У відповідь на Страйків коментар «Неймовірні малюнки. Це все з голови?» анонімний художник відповів:
«Дякую. Загалом так».
Страйк на це написав:
«Ви дуже талановиті. Зробіть комікси. Горрорні!»
На що Місто Митарств відповіло:
«Та хто таке читатиме лол»
А Страйк відповів:
«Ви сильно не любите УГЦ, так?»
На це відповіді вже не було. Страйк боявся, що зарано перейшов до суті і жалкував, що не може попросити Робін завоювати довіру автора малюнків. Робін добре вміла заводити спілкування в інтернеті, як-от коли переконала тинейджерку поділитися ключовою інформацією під час однієї з попередніх справ.
Страйк закрив «Пінтерест» і натомість зайшов на фейсбук. Керрі Кертіс Вудз досі не прийняла його запит на стеження.
Він зітхнув, підвівся й зі своїм чаєм вийшов до приймальні, де Пат щось друкувала, за своїм звичаєм стискаючи в зубах електронну сигарету.
— Гаразд, — мовив Страйк, сідаючи на червоний диван перед столом Пат, — послухаймо, що там за погрози.
Пат натиснула кнопку. Як і чекав Страйк, кімнатою розтікся голос Шарлотти.
— Ц… це я, візьми слухавку, трухло погане. Візьми…
Кілька секунд тиші, а тоді вона загорлала:
— Ну добре, тоді я залишу повідомлення твоїй коханій сучці Робін, хай послухає, як зробить тобі ранковий мінет. Я була поруч, коли тобі відірвало ногу, хоч ми вже не були разом, я щодня була поруч, я тебе прихистила, коли вся твоя кінчена сім’я від тебе відмовилася, а всі казали, ти що, він же проблемний, ти що, він же аб’юзер і лайно, а я не слухала, після всього, що ти мені зробив, я не слухала, я була поруч, а тепер мені потрібна дружня підтримка, а ти навіть кави випити відмовляєшся, а мене бляха рак, ти кровопивця, ти паразит, а я все захищаю тебе від довбаної преси, хоч можу їм таке розказати, що тобі кінець, на біса я така вірна, коли ти…
Гучно пікнуло, і повідомлення обірвалося. Пат сиділа незворушна.
Клацнуло, і почалося друге повідомлення.
— Візьми слухавку. Візьми слухавку, ти, боягузе, негіднику… після всього, що ти мені зробив, ти вимагаєш захищати тебе від преси. Ти пішов, коли в мене стався викидень, ти мене саму перекинув на тому довбаному човні, ти трахав усе, що рухалося, поки ми були разом, та безцінна Робін хоч знає, на що вона…
Цього разу нічого не пікало: Пат сама ляснула долонею по кнопці, вимикаючи звук. За склом у дверях, які вели на сходи, з’явилася постать Літтлджона. Тоді двері прочинилися.
— Раночку, — сказав Страйк.
— Раночку, — озвався Літтлджон, дивлячись на нього згори вниз з-під навислих повік. — Приніс звіт по Коханчику.
Страйк мовчки дивився, як Літтлджон дістав із шухляди теку і додав туди пару аркушів із записами. Пат знову почала друкувати, не випускаючи з зубів електронку й ігноруючи обох чоловіків. Повернувши теку до шухляди, Літтлджон розвернувся до Страйка і вперше за їхнє знайомство почав розмову з власної ініціативи.
— Думаю, тобі треба знати. Здається, за мною стежать.
— Стежать? — підняв брови Страйк.
— Так. Майже певен, що за мною вже третій день ходить той самий хлоп.
— У когось є причини стежити за тобою?
— Ні, — відповів Літтлджон не без виклику.
— Може, ти мені чогось не кажеш?
— Чого, наприклад? — спитав Літтлджон.
— Дружина не планує з тобою розлучатися? Може, кредитори переслідують?
— Та ну, — відповів Літтлджон. — Подумав, може, то через це місце.
— Ти про агенцію?
— Так… ти ж маєш ворогів, правда?
— Маю, — погодився Страйк і випив трохи чаю, — але вони майже всі сидять.
— Минулого року ти зчепився з терористами, — нагадав Літтлджон.
— А що за хлоп там за тобою стежить? — спитав Страйк.
— Худорлявий, чорношкірий.
— Навряд чи неонацист, — відповів Страйк і подумки відзначив, що треба попросити Шпеника про заміну.
— Це може бути преса, — припустив Літтлджон. — Через оту історію, яку опублікував «Прайвет ай».
— Думаєш, вони переплутали тебе зі мною?
— Навряд, — відповів Літтлджон.
— Ну, якщо хочеш припинити роботу, бо злякався…
— Я не злякався, — лаконічно відказав Літтлджон. — Просто подумав, що тобі треба знати.
Коли Страйк не відповів, Літтлджон додав:
— Можливо, мені здалося.
— Та ні, добре, що ти пильнуєш, — нещиро запевнив Страйк. — Якщо побачиш того хлопа знову, кажи.
— Обов’язково.
Літтлджон пішов, не зронивши більше і пари з вуст, тільки скоса глянув на Пат. Офісна менеджерка не зводила зосереджених очей із монітора. Щойно кроки Літтлджона на сходах стихнули, Страйк показав на офісний телефон.
— Там ще є?
— Вона дзвонила ще раз, — відповіла Пат, — але там усе те саме. Погрози і вигадки.
— Чому ви вважаєте, що то вигадки? — спитав Страйк з якоїсь збоченої цікавості.
— Я знаю, що ви її не били.
