— Мальтійську болонку так просто кинути не можна, — провадив Леонард. — Боронь Боже що зробить із хатою, якщо залишити, тож нам треба було її перед машиною рузвантажить. З песиками на пляжі в сезон гуляти не можна…
— Але Бетті була як Діллі, така сама масіпуська, а ще ми завжди підбираємо, — спокійно додала Шеллі. За мить Страйк зрозумів, про що вона: про собачі фекалії.
— То ми пішли з нею на пляж, отуди-о, — провадив Леонард, показуючи ліворуч. — І до нас із темряви з криком вибігла дівчина.
— Ох я й перестрашилася, — сказала Шеллі.
— Ми були подумали, то сексуальний злочин чи що, — не без задоволення повідомив Леонард.
— Не пам’ятаєте, що саме вона кричала?
— «Рятуйте, пумужіть, вуна втонула», щось таке, — сказав Леонард.
— «Здається, вуна втонула», — уточнила Шеллі.
— Ми думали, то про субачку. Хто о п’ятій ранку пулізе в Північне море? Вуна була в самій білизні. Мокра як хлющ. — Леонард криво усміхнувся і ворухнув бровами, а Шеллі легенько ляснула чоловіка обнизаною каблучками рукою.
— Поводься пристойно, — сказала вона, пославши Страйку кривий усміх, а тріо на канапі знову зайшлося реготом.
— Вона була не в купальнику?
— У білизні, — криво усміхнувся Леонард. — А холодно було…
Шеллі знову ляснула його, а канапа знову зареготала.
— Я подумала, вуна руздяглася, щоб по субачку пірнути, — пояснила Шеллі. — Навіть не спало на думку, що вуна сама купалася.
— І вона кричала: «Рятуйте, вона потонула»? — уточнив Страйк.
— Щось таке, — відповів Леонард. — А тоді каже: «Ми отам були», — і побігла…
— Не так було, — заперечила Шеллі. — Спершу вуна пупросила викликати берегову охурону.
— Не так було, — заперечив Леонард у відповідь. — Спершу вуна показала нам оте-о.
— Не так було, — уперлася Шеллі, — вуна сказала: «Кличте охурону, кличте охурону».
— А як я тоді оте-о пубачив?
— Ти оте-о пубачив, коли вернувся, дурнику дурний, — пояснила Шеллі, а канапа знову захихотіла.
— Про яке «оте-о» мова? — спитав Страйк.
— Рушники та одяг… платтячко, черевики, дитячі, — пояснила Шеллі. — Вуна мене до них повела, я глянула на взуття — а вуно дитяче. Жах, — додала вона дуже буденним тоном. Страйк бачив, що для Гітонів те утоплення лишилося в далекому минулому. За два десятки років, що збігли, будь-який шок розвіявся.
— Та я з вами пійшов, — стояв на своєму Леонард. — Я не хотів чіпати охурону через субачку. Я там був, я бачив черевички…
— Добре, добре, був, бачив, хай буде по-твоєму, — закотила очі Шеллі.
— А вже тоді пішов дзвонити в охурону, — провадив задоволений Леонард.
— А ви залишилися з Шері, місіс Гітон?
— Так, і спитала: «А на чорта ви ото пулізли у воду о п’ятій ранку?»
— І що вона відповіла? — спитав Страйк.
— Що дитина хотіла пуплескатися, в хвилях пубігати.
— Я потім Шеллі казав, — втрутився Леонард, — що саме на такі випадки існує слово «ні». Що не літо, от отакі діти, балувані — страх. У нас свуїх нема…
— Та які нам ще в чорта діти? Мені тебе вистачає, як не грає в мінігольф — то ноги ламає, — заявила Шеллі, а з канапи знову захихотіли. — Треба оте слово «ні» до тебе застусовувати.
— Так ти й застусовуєш, тому й дітей нема, — відповів на це Леонард, і Джордж, Ґіліян та Сюзі зайшлися реготом, а Шеллі знову ляснула його з кривим усміхом.
— Шері вам розповіла, що саме сталося на морі? — терпляче спитав у Шеллі Страйк.
— А, сказала, що мала зайшла далеко у воду й потонула, що вуна по неї кинулася, але не знайшла і пувернулася на берег. А тоді вийшла з води і побігла.
— Якою вам здалася Шері? Засмученою?
— Та більше переляканою, — відповіла Шеллі.
— Вуна їй просто не сподобалася, — заявив Леонард.
— Зате тобі сподобалася, повні очі надивився з самого ранку, — заявила на це Шеллі, а публіка на канапі захихотіла. — Каже мені: «Ой, я мало не втонула, така сильна течія». Хутіла, щоб їй пуспівчували, коли дитина загинула!
— Тобі б ото тільки накинутись…
— Та ні, Лене, накинутись — то з твого репертуару, — відповіла Шеллі.
Тріо на канапі відповіло завзятим реготом, а подружжя Гітонів кинуло на Страйка тріумфальний погляд — мовляв, хто б вас іще так розважив під час розслідування. У детектива вже щелепа боліла від фальшивої усмішки, яку він мусив душити з себе.
— І вуна хихутіла ще, — сказала Шеллі Страйкові крізь сміх решти товариства. — Я їй казала, та ж одягнися, нащо в такому вигляді стуяти. «Ой, так», — відповіла вуна. І знов захихутіла.
— Нерви, — заперечив Леонард. — Шок.
— Тебе там тоді не було, — не погодилася Шеллі. — Ти охуроні дзвонив.
— Вам здалося, що вона не засмутилася через утоплення Дайю, місіс Гітон? — уточнив Страйк.
— Ну, вуна трішки поплакала, але то я…
— Ти просто проти неї затялася, — сказав Шеллі Леонард.
— Вуна нахилилася до Бетті й пучала її дражнити, — відповіла Шеллі. — Гратися з субачкою, коли втонула дитина? На голуву не налазить.
— Це був шок, — стояв на своєму Леонард.
— Містере Гітоне, ви скоро повернулися? — спитав Страйк.
— Хвилин за двадцять?.. За пів години?..
— А берегова охорона скоро прибула?
— Скоро, як я повернувся на пляж, — відповів Леонард. — Ми побачили човен і світло, а потім і пуліція нагодилася.
