Песик трохи притихнув. Шеллі провела Страйка через темний коридор до затишної, але не дуже великої вітальні, де було щось занадто людно. За тюлем миготіли тіні відпочивальників: Страйк здогадався вірно, — з вулиці весь час лунав гамір.
— Оце Лен, — сказала Шеллі, показуючи на великого червонолицього чоловіка з таким очевидним зачосом, що Страйк такого давно не бачив. Права нога Леонарда Гітона, огорнута хірургічним чобітком, лежала на низькому пуфі. На столику поруч громадилися фотографії в рамках, на багатьох із яких був зображений песик, якого тримала в обіймах Шеллі.
— Власною персоною! — гучно озвався Леонард Гітон, простягаючи пітну лапу з великим перснем-печаткою. — Кемерон Страйк, я не пумиляюся?
— Це я, — відповів Страйк, потискаючи його руку.
— Я тільки чай пригутую, — сказала Шеллі, пожираючи Страйка очима. — Щоб без мене не пучинали!
Вона посадила песика на підлогу й відійшла у брязкоті прикрас. Песик потрюхикав слідом за хазяйкою.
— Це наші друзі, Джордж і Ґіліян Кокс, — оголосив Леонард Гітон, показуючи на канапу, де тісним рядком сиділо троє огрядних людей, теж віком трохи за шістдесят, — і Сюзі, сестра моєї Шелл.
Зацікавлені очі Сюзі здавалися родзинками на пухкому, мов тісто, обличчі. Джордж, чий живіт спускався мало не до колін, навіть сидячи дихав зі свистом. Ґіліян, жіночка з сивими кучерями та в срібних окулярах, з гордістю повідомила:
— То ви зі мною по телефону говорили.
— В ногах правди нема, — сердечно запросив Страйка Гітон, показуючи на крісло під вікном, навпроти того, в якому сидів він сам. — Гарні результати референдуму?
— О, так, — відповів Страйк, за виразом обличчя Лена Гітона виснувавши, що він чекає саме на цю відповідь.
Протягом наступних кількох хвилин дружина Гітона ходила між вітальнею та кухнею з чаєм, чашками, тарілками і лимонним пирогом, регулярно гукаючи:
— Без мене не пучинайте, хочу все-все почути!
Страйк тим часом вповні усвідомив, що три білявки, які загнали його у кут на хрестинах, були в справі доскіпливості всього лише аматорками. Трійця на канапі закидала його питаннями не лише про найгучніші його справи, а й про батьків, відсутню ногу та навіть — тут рішучий добрий гумор майже зрадив йому — стосунки з Шарлоттою Кемпбелл.
— Це було дуже давно, — якомога ближчим до люб’язного, але твердим тоном відповів він і розвернувся до Леонарда Гітона: — То ви щойно з Іспанії?
— Так і є, — відповів Леопард, в якого лущився лоб. — Купили хатинку в Фуенхіролі, коли я спродав свій бізнес. Ми там зазвичай зимуємо з листопада до квітня, але…
— Але оцей зламав свою чортову ногу, — сказала Шеллі, нарешті сідаючи поруч із чоловіком, садовлячи песика собі на коліна й пожираючи Страйка очима.
— Чортову, ого, ви її чули, — криво усміхнувся Леонард. Він справляв враження жартівника, який звик верховодити в компанії, але не здавався засмученим через те, що сьогодні окрасою програми виступав Страйк, — почасти, мабуть, через те, що їм із дружиною приємно було побути в ролі імпресаріо, які дістали таку цікавинку для розваги своїх друзів.
— Ти йому скажи,
— Та це така історія, — так само усміхнено відповів Леонард, явно бажаючи, щоб його поумовляли.
— Ну ж бо, Леонарде, скажи йому, — захихотіла Ґіліян.
— Я йому сама скажу, — не витримала Шеллі. — Мінігольф!
— Справді? — люб’язно здивувався Страйк.
— Чортів мінігольф! — підтвердила Шеллі. — Я йому казала: «Як, ну як ти примудрився зламати ногу, граючи у мінігольф?»
— Я спіткнувся, — відповів Леонард.
— Ти налигався, — заперечила Шеллі, й аудиторія на канапі запирхала ще дужче.
— Мовчи, жінко, — з удаваною безневинністю відказав Леонард. — Спіткнувся я. З кожним може статися!
— От тільки стається чомусь завжди з тобою! — не відступала Шеллі.
— Завжди вуни так! — пояснила Ґіліян Страйкові, хихотячи й запрошуючи його насолодитися ексцентричним гумором Гітонів. — Вуни завжди такі!
— І ми залишилися в Фуенхіролі, поки він хоч трохи розходиться, — провадила Шеллі. — Не хотів, бачте, летіти отак у літаку й потім спускатися трапом. Дувелося скасувати літні поїздки, але така ціна шлюбу з чоловіком, який примудряється ламати ноги, заганяючи кульку в рота клоуну!
Тріо на канапі зайшлося реготом, з цікавістю поглядаючи на Страйка — чи йому весело? — а Страйк, тримаючи якнайщирішу усмішку, потягнувся по записник та ручку, і в кімнаті запала дзвінка від передчуття тиша. Перспектива обговорення давньої трагічної загибелі дитини нікого не засмучувала, а навпаки — стимулювала.
— Що ж, дуже люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч зі мною, — мовив до Гітонів Страйк. — Як я вже казав, мене цікавить розповідь очевидців про те, що сталося в той день на пляжі. Знаю, це було дуже давно, але…
— Ну, ми прокинулися рано, — радо почала Шеллі.
— Щойно розвиднілося, — додав Леонард.
— Та не розвиднілося ще, — заперечила Шеллі. — Темно було.
— Ми мали їхати до Лестера…
— На похорон моєї тітоньки, — уточнила Шеллі.
