Стрімка могила полностью

Страшенно кортіло смаженої картоплі, але Страйк розумів, що спершу треба вислухати Пат, а вже тоді їсти.

— Кажіть, — запросив він. — Що сталося?

Пат ковтнула.

— Мені шістдесят сім.

— Що-що вам?

— Шістдесят сім. Років, — додала вона.

Страйк просто дивився на неї.

— Я збрехала, — каркнула Пат. — У резюме.

— Так, — погодився Страйк. — Збрехали.

— Але я мусила. В такому віці ніхто б не взяв.

Страйк вирішив, що знає причину несподіваного зізнання Пат.

— Мене звільнено, так? — спитала вона.

— Ісусе Христе, тільки не плачте, — запротестував Страйк, помітивши, що в неї трусяться губи: на сьогодні йому вистачило й однієї зарюмсаної жінки. — Наскільки я розумію, Літтлджон в курсі?

— Як ви здогадалися? — ахнула Пат.

— Він вас шантажує?

— Тільки зараз почав, — відповіла Пат, дістаючи з сумочки хустинку та витираючи очі. — Сказав, що знає, щойно прийшов до нас на роботу. А я не могла вам сказати, бо мусила б і свій вік назвати, розумієте? Але я оце була в туалеті, а коли зайшла до офісу, він там стояв зі справою Еденсора і, мабуть, збирався фотографувати матеріали, бо в руках у нього був телефон. Я кажу: «Якого це дідька ви робите?» — а він згорнув теку і каже мені: «Ви цього не бачили, а я забуду, що ви пенсіонерка, згода?»

— Як гадаєте, він щось сфотографував?

— Ні, я чула, як він ішов повз туалет. Він би не встиг.

Страйк підхопив кілька шматків картоплі та з’їв, а Пат дивилася на нього. Не дочекавшись від нього жодної репліки, вона знову спитала:

— Мене звільнено, так?

— Ви мали б мені сказати.

Якби я сказала правду, ви б мене не взяли, — відповіла Пат, в якої сльози тепер котилися з очей так рясно, що вона не встигала витирати їх.

— Я не про тоді, а про тепер. Дідько, та не плачте, вас не звільнено. Де я візьму іншу таку менеджерку?

— О-о, — промовила Пат, притиснула хустинку до обличчя й заридала вже по-справжньому.

Страйк підвівся, пішов на бар, узяв склянку портвейну — улюбленого напою Пат — і, повернувшись, поставив портвейн перед нею.

— Якого біса вам заманулося працювати в шістдесят сім років?

— Бо я люблю працювати, — схлипнула Пат, гарячково витираючи обличчя. — Мені вдома нудно.

— Мені теж, — кивнув Страйк, який на барі встиг зробити кілька припущень. — То скільки років вашій доньці?

— Щойно виповнилося п’ятдесят, — промимрила Пат. — Я дуже молодою народила.

— І тому ви мені мало не відкусили голову, коли я поцікавився?

Пат кивнула.

— Вона є на фейсбуці?

— Днями там сидить, — відповіла Пат, тягнучись по портвейн тремтливою рукою.

— У такому разі…

— Так. Я спитаю у Роди. Вона буде рада допомогти, — сказала Пат і зробила ковток із склянки, що дрижала в її руці.

— А де зараз Літтлджон?

— Поїхав. Я переконалася, що його не буде, і тільки тоді вас набрала. Він сів у таксі в кінці вулиці. Дуже не зрадів, що я його заскочила. В нього тижнева відпустка, — додала Пат, висякавши носа. — В Грецію летять.

— Коли я з ним закінчу, він у мене пожалкує, що не лишився, чорти б його вхопили.

Страйк почав їсти свій бургер. Допивши портвейн, Пат сказала:

— Я, мабуть, піду, — мені ще половину графіків на той тиждень робити… дякую вам, Корморане.

— Прошу, — з повним ротом відповів Страйк. Пат пішла.

Страйк чудово розумів, що вчиняє непослідовно. Він поставив на Літтлджоні хрест, виходячи з того принципу, що де одна брехня, там ще й інші, але був певен, що брехня Пат не має під собою фундаментальної нечесності. Навпаки: вона часто-густа була надто чесна на його смак. Коли вона тільки починала працювати в них, Страйк зрадів би будь-якому приводу її здихатися, але з того часу його думка про неї докорінно змінилася, і тепер він би нізащо не хотів її звільняти. Тим не менш, вирішив він, нагрібаючи ще картоплі, із запланованим підвищенням її платні доведеться зачекати. Пробачити — це одна справа, але з погляду менеджменту вкрай некорисно нагороджувати працівників, які зізнаються тільки коли змушені.

Протягом наступних десяти хвилин Страйк їв свій бургер, і ніхто його не чіпав. А доївши, він сам потягнувся по телефон і передзвонив Шпеникові.

— Мені треба знайти, хто дзвонив Рейні перед передозуванням. Ти не знаєш підкупних наглядачів у Бедфорді?

— Підкупні всюди знайдуться, Куше, — зі звичним цинізмом відповів Шпеник.

— П’ять сотень тобі і п’ять сотень тому хлопу, якщо він надасть мені реальну інформацію про цей дзвінок, — безрозсудно сказав Страйк, — і в першу чергу мене цікавить номер, з якого дзвонили.