Керрі автоматично нахилилася, намацала мобільний у сумці, вийняла і відповіла, обірвавши музику.
— Так, Нате, — прошепотіла вона. — Так… ні, я їх відвезла до твоєї мами… так… ні, все добре. Можна, я тобі передзвоню?…ні, все добре. Зі мною все добре. Я передзвоню.
Поклавши слухавку, Керрі подивилася на Робін, тоді на Страйка, а потім промовила безбарвним голосом.
— Ви повинні піти. Ви повинні піти.
— Добре, — відповів Страйк, який бачив, що тиснути на неї далі марно. Він дістав із гаманця візитну картку. — Місіс Вудз, якщо ви захочете нам розповісти щось іще…
— Ви повинні піти.
— Якщо б захотіли розповісти нам щось про смерть Дайю…
— Ви повинні піти, — повторила Керрі.
— Я розумію, що це дуже важко, — почав Страйк, — але якщо вас змусили зробити щось, про що ви шкодуєте…
— ГЕТЬ! — закричала на нього Керрі Кертіс Вудз.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
До «лендровера» Страйк і Робін повернулися мовчки.
— Не хочеш пообідати? — спитав Страйк, застібаючи ремінь безпеки.
— Серйозно? Це перше, що тобі спало…
— Я голодний.
— Ну добре, але до «Мальтгауза» не будемо повертатися. Ми там зараз не сядемо.
— Не хочеш обговорювати темне минуле місіс Вудз там, де можуть підслухати сусіди?
— Так, — відповіла Робін, — не хочу. Це маленьке містечко.
— Тобі її шкода, так?
Робін озирнулася на будинок Керрі Кертіс Вудз, а тоді сказала:
— Мені просто некомфортно тут лишатися. Може, просто купимо щось і поїмо в машині? Зупинимося на виїзді з Торнбері.
— Добре, але пропоную купити побільше.
— А, так, — відповіла Робін, запускаючи двигун, — пам’ятаю твою теорію про те, що з’їдене в машині калорій не містить.
— Саме так. Треба користуватися нагодою.
І вони купили поїсти на Гай-стріт, повернулися в «лендровер» і виїхали з Торнбері. За п’ять хвилин Страйк сказав:
— Отут непогано. Зупинися біля тієї церкви.
Робін звернула на Ґрінґілл-Роуд і зупинилася біля цвинтаря.
— Ти купив пироги з м’ясом? — спитала Робін, зазираючи в пакет.
— А це проблема?
— Та ні. Просто жалкую, що одразу не взяла печиво.
Страйк із задоволенням відкусив кілька шматків свого пирога, а тоді почав:
— Отже: Керрі.
— Так, — озвалася Робін, яка їла сендвіч із сиром, — щось не так, правда? Щось дуже, дуже не так.
— З чого бажаєш почати?
— З гуртожитку, — відповіла Робін. — Вона дуже схвилювалася, коли про нього зайшла мова: що Дайю висадили у вікно, що в кімнаті мало бути двоє дорослих, ще ті особливі напої. А от коли дійшла до власне утоплення…
— Так, почала говорити дуже гладенько. Звісно, вона ту історію розповідала багато разів, має велику практику…
Мить чи дві вони сиділи мовчки, а тоді Страйк сказав:
— «Ніч перед».
— Що?
— Кевін Пірбрайт написав цю фразу на стіні своєї кімнати: «ніч перед».
— О… так, справді. Чому в ніч перед утопленням сталося стільки всього?
— А знаєш, що ще вимагає пояснення? Те, що Рейні проспав. Це взагалі дуже сумнівний момент. Звідки Керрі знала, що він не прийде?
— Може, вона і йому дала особливий напій? Чи особливу страву?
— Дуже слушне зауваження, — погодився Страйк, тягнучись по записник.
— Але де вона взяла стільки ліків чи наркотиків, щоб приспати всіх цих людей, якщо ніколи не ходила на закупи і не мала доступу до грошей?
— Але хтось там мусив ходити на закупи, бо церква десь брала туалетний папір і пральний порошок, — нагадав Страйк. — У дев’яносто п’ятому ще не було таких служб доставки, як тепер.
— Твоя правда, але… чекай, — сказала Робін, якій зненацька дещо спало на думку. — Їй, може, і не треба було нічого купувати. Може, там росте якесь снодійне?
— Тобто якась трава?
— Валеріана допомагає заснути, так?
— Щоб мати справу з травами, на них потрібно знатися.
— Твоя правда, — погодилася Робін, згадавши кров на підлозі вбиральні та висипку на шкірі Лін.
Знову запала коротка пауза. Обоє думали.
— Керрі також занервувала, коли я питав про ті дві крамниці і чому Дайю там не виходила з фургона, — сказав Страйк.
— Можливо, Дайю справді не хотіла виходити. Причин це робити вона не мала.
— А що, коли Керрі дала Дайю «особливий напій» по дорозі до моря, коли та попрощалася з людьми на фермі? Можливо, Дайю була надто сонна і не могла б вийти з фургона, навіть якби хотіла.
— Тобто ти вважаєш, що Керрі її вбила?
— А ти ні?
Робін відкусила шматок сендвіча і тільки тоді відповіла.
— Не бачу цього, — сказала вона нарешті. — Не уявляю, щоб вона таке зробила.
Вона чекала заперечень від Страйка, але той не заперечував.
— От чесно, ти віриш, що та жінка здатна взяти дитину і тримати під водою, поки не захлинеться? — спитала в нього Робін. — Чи затягнути її на глибину, знаючи, що дитина не вміє плавати?
— Я думаю, — відповів Страйк, — що кількість людей, яких можна умовити на жахливі вчинки за сприятливих обставин, значно більша, ніж ми можемо собі уявити. Ти ж чула про експеримент Мілґрема?
