Робін вийшла до кухні, двері до якої знаходилися за обіднім столом. Страйк дивився, як Керрі плаче, але не втішав її. Він вирішив, що це горе щире, але якщо вона вирішить, що сльози можуть зм’якшити її візаві, це буде кепський прецедент.
Робін, яка наливала склянку води в маленькій, але чистісінькій кухні, помітила на дверях холодильника малюнки доньок Керрі, підписані іменами «Поппі» та «Дейзі». На одному з малюнків, який називався «Ми з мамою», були дві біляві постаті в принцесиних сукнях і коронах.
— Дякую, — прошепотіла Керрі, коли Робін повернулася до вітальні і дала їй склянку. Вона ковтнула води, а тоді знову підняла очі на Страйка.
— Ви не проти продовжити? — офіційним тоном спитав той. Керрі кивнула. Її очі почервоніли та опухли, туш стекла на щоки, забарвивши їх сірим. Страйк подумав, що вона схожа на порося, а Робін згадалися юнки, що стояли нічне чування перед Маніфестацією Утопленої пророчиці.
— Отже, з Дайю ви познайомилися на фермі? — спитав Страйк. Керрі кивнула. — Якої думки ви були про неї?
— Дуже мила дівчинка, — відповіла Керрі.
— Справді? Бо люди кажуть, що вона була дуже балувана.
— Ну… хіба трохи. Але все одно мила.
— Ми чули, що ви проводили з нею багато часу.
— Так, — відповіла Керрі по ще одній короткій паузі, — мабуть, так.
— Емілі казала мені, — почала Робін, — що Дайю вихвалялася, ніби ви з нею планували поїхали і жити деінде разом. Це правда?
— Ні! — шоковано вигукнула Керрі.
— Тобто Дайю це вигадала? — спитав Страйк.
— Якщо… якщо вона таке казала, то так, вигадала.
— Як думаєте, чому вона вигадала, що поїде і житиме з вами?
— Не знаю.
— Може, хотіла, щоб інші діти заздрили? — припустила Робін.
— Може, — погодилася Керрі, — мабуть, так.
— А якої думки ви були про Вейсів? — спитав Страйк.
— Я… такої самої, як усі інші.
— Що ви маєте на увазі?
— Ну, вони були… іноді були строгі, — відповіла Керрі, — але то ж, напевно, задля доброї мети.
— Ви були такої думки? — спитав Страйк. — Що церква мала добру мету?
— Церква робила добро. Ну, були добрі вчинки.
— Ви мали на Чапмен-Фарм близьких друзів?
— Ні, — відповіла Керрі. — Нам не можна було мати близьких друзів.
Вона міцно вчепилася у свою склянку. Поверхня води тремтіла.
— Добре, пропоную згадати ранок, коли ви взяли Дайю до Кромера, — сказав Страйк. — Як саме це сталося?
Керрі прочистила горло.
— Вона просто попросила відвести її на пляж.
— А ви раніше водили на пляж інших дітей?
— Ні.
— Але Дайю не відмовили?
— Так.
— Чому?
— Бо… вона дуже хотіла, і… весь час просиласі… і я погодиласі.
— А ви не боялися, що її батькам це не сподобається? — спитала Робін.
— Трохи, — відповіла Керрі, — але ми б повернулисі раніше, ніж вони прокинутьсі.
— Розкажіть послідовно, що саме сталося, — сказав Страйк. — Як ви змогли так рано встати? На Чапмен-Фарм же немає годинників, так?
Керрі засмутилася, що він про це знає, і Страйку згадалося невдоволення Джордана Рейні тим, що йому стільки відомо.
— Коли ми розвозили овочі, нам давали маленький годинник, щоб вчасно встали.
— Напередодні поїздки на пляж ви ночували в дитячому гуртожитку, так?
— Так, — напружено відповіла вона, — я чергувала по дітях.
— А хто мав наглядати за дітьми, коли ви поїдете розвозити овочі?
Після чергової паузи Керрі відповіла:
— Ну… хтось би з ними залишивсі. З дітьми завжди ночувало двоє дорослих чи підлітків.
— Хто тоді з вами чергував у дитячому гуртожитку?
— Я… не пам’ятаю.
— Керрі, а ви впевнені, що там взагалі був хтось іще? — спитала Робін. — Емілі мені казала, що зазвичай з ними ночувало по двоє дорослих, але тоді були тільки ви.
— Вона наплутала, — відповіла Керрі. — Завжди було по двоє.
— Але хто тоді був другий дорослий, ви не пам’ятаєте? — уточнив Страйк.
Керрі похитала головою.
— Отже, ви прокинулися за будильником. Що було далі?
— Я… я розбудила Дайю, так?
— А Джордану Рейні теж дали будильник?
— Що?
— Він же теж мав їхати розвозити овочі, так?
Знову пауза.
— Він проспав.
— Але якби він не проспав, вам би не було куди посадити Дайю, правильно?
— Я вже не пам’ятаю всіх подробиць. Тільки що я розбудила Дайю, ми одягнулися і пішли до фургона.
— Ви мали вантажити овочі у фургон? — спитав Страйк.
— Ні. Все завантажили наперед. З вечора.
— Отже, ви з Дайю сіли і взяли з собою рушники, щоб купатися?
— Так.
— Можна я дещо спитаю? — сказала Робін. — Керрі, а що, Дайю була в сукні замість однострою? Чи в дев’яності члени церкви ще не носили ті однострої?
— Та ні, носили… але вона захотіла бути в сукні.
— А іншим дітям можна було носити нормальний одяг? — спитав Страйк.
— Ні.
— До Дайю було особливе ставлення, бо вона була донькою Вейсів?
— Мабуть… трохи, — відповіла Керрі.
— Отже, ви виїхали з ферми. Ви когось зустріли при цьому?
— Так, — відповіла Керрі. — Тих, хто мав ранню роботу.
— Ви пам’ятаєте, хто це був?
— Так… отой Кеннетт. Хлоп на ім’я Пол і дівчина, Абіґейл.
— Куди ви поїхали, коли покинули ферму?
— До двох овочевих крамниць.
— Яких саме?
— Одна була в Ейлмертоні, а друга в Кромері, — ми їм завозили овочі.
— Дайю виходила з фургона біля котроїсь із крамниць?
— Ні.
— Чому?
