— Родич нашого клієнта потрапив до цієї церкви, — пояснила Робін, вирішивши не уточнювати, зважаючи на прискіпливість Руфуса, що цей родич церкву вже покинув.
— А до чого тут мій батько?
— Ви ж знаєте, що він наразі…
— На Чапмен-Фарм? Так. Він написав мені ідіотського листа, каже, що повернувся.
— Повернувся? Що ви маєте на увазі? — уточнила Робін, у якої пришвидшився пульс.
— Маю на увазі, що він там уже бував, хіба не ясно?
— Справді? Коли?
— Провів там десять днів у 1995 році, — відповів Руфус із дріб’язковою, проте корисною точністю, — і, здається, тиждень у 2007.
— Чому так недовго? Розумієте, мого клієнта цікавить, чому люди вступають до церкви і чому покидають її, — лицемірно додала вона.
— Вперше він покинув церкву, бо моя мати погрожувала йому судом. Вдруге — бо захворіла моя сестра Розі.
Приховуючи гостру цікавість до цих відповідей, Робін спитала:
— Ви знаєте, чому він вступив туди у 1995 році?
— Засновник, Вейс, виступав в Університеті Сассексу, де мій батько тоді працював. Батько прийшов нібито з міркувань академічного інтересу, — пирхнув Руфус, — і купився. Покинув посаду і вирішив присвятити себе духовному життю.
— Тобто просто все покинув?
— «Все покинув»? У якому сенсі?
— Тобто це було несподівано?
— Ну, — злегка насупився Руфус, — на це питання важко дати відповідь. Мої батьки саме розлучалися. Також можна стверджувати, що мій батько переживав так звану кризу середнього віку.
На роботі він не отримав очікуваного підвищення і вважав, що його не цінують. Він насправді має дуже важкий характер. Ніде й ніколи не ладнав з колегами. Він весь час сперечається і поведений на рангах і титулах. І це насправді жалюгідно.
— І справді, — погодилася Робін. — Отже, ваша мати погрожувала йому судом, змушуючи піти з церкви?
— Вона не змушувала піти його особисто, — відповів Руфус. — Він ще взяв на ферму нас із Розі.
— Скільки вам було років? — спитала Робін, чиє серце закалатало ще швидше.
— По п’ятнадцять. Ми двійнята. Це був період літніх канікул. Батько збрехав нам, сказавши, що запрошує нас на тижневий заміський відпочинок. Ми не хотіли його ображати, тому поїхали.
І під кінець того тижня він відправив матері листа, написаного церковною мовою, де повідомляв, що ми утрьох вступили до УГЦ і не повернемося. Мати добилася екстреного судового рішення і пригрозила йому поліцією. Зрештою ми тікали серед ночі, бо мій батько вліз у якусь дику домовленість із Вейсом і боявся сказати йому, що угода не відбудеться.
— Що це була за домовленість?
— Він хотів продати наш будинок і віддати всі гроші церкві.
— Розумію, — мовила Робін, яка ледь торкнулася свого сенд-віча, бо весь час робила нотатки. — Наскільки я розумію, ви з сестрою раді були поїхати?
— Я — так, але сестру це обурило.
— Справді?
— Так, — знову пирхнув Руфус, — бо вона по вуха закохалася в Джонатана Вейса. Він мав наступного дня відвезти її до центру у Бірмінґемі.
— Її перевели? — здивувалася Робін. — Всього за тиждень?
— Ні, ні, — нетерпляче відповів Руфус, ніби Робін була винятково недотепною ученицею. — Це був тільки привід. Щоб вона була сама. У п’ятнадцять років вона була досить гарненька і розвинена. Але товстувата, — додав він, випрямляючись, щоб краще було видно прес. — Більшість дівчат на фермі упадали за Вейсом. Одна навіть вчепилася Розі в обличчя — але це зам’яли, бо Вейс хотів, щоби здавалося, що всі живуть у гармонії. У Розі досі є шрам під лівим оком.
Здавалося, що Руфус зовсім не вважає це прикрим, а навпаки, тішиться.
— Ви часом не пам’ятаєте дату, коли поїхали з ферми? — спитала Робін.
— Двадцять восьме липня.
— Звідки така точність? — здивувалася Робін.
Як вона й очікувала, Руфус зовсім не образився, а тільки зрадів нагоді ще раз продемонструвати свої дедуктивні здібності.
— Бо наступного ранку втопилася дитина з ферми. Ми потім прочитали в газетах.
— Як саме ви покинули ферму? — спитала Робін.
— У батьковій машині. Він випросив назад ключі, сказав, що хоче перевірити, чи не здох акумулятор.
— Коли ви покидали ферму, ви не помітили нічого незвичайного?
— Наприклад?
— Може, хтось не спав, коли мав спати? Чи, — додала вона, подумавши про Джордана Рейні, — хтось спав глибше, ніж мав би?
— Не уявляю, звідки б я знав про таке, — відповів Руфус. — Ні, ми не бачили нічого незвичайного.
— Ви чи ваша сестра потім ще поверталися на Чапмен-Фарм?
— Я — точно ні. І наскільки мені відомо, Розі теж ні.
— Але ваш батько повертався на Чапмен-Фарм у 2007 році, так?
— Вірно, — відповів Руфус таким тоном, ніби Робін нарешті проявила такий-сякий інтелект, назвавши згаданий кілька хвилин тому факт. — Він змінив університет, але знову лаявся з колегами і почувався зневаженим, тож знову звільнився і повернувся до УГЦ.
Робін швидко підрахувала в голові роки і вирішила, що під час другої появи Волтера на Чапмен-Фарм Дзян був уже підлітком, а отже, достатньо дорослим, щоб його запам’ятати.
— А чому він так швидко покинув церкву вдруге?
— Розі захворіла на менінгіт.
— О, як прикро, — сказала Робін.
— Та вона не померла, — відповів Руфус, — але матері знову довелося його шукати, щоб повідомити про це.
