— Це ти, га? — кинула вона Страйкові через плече. — Тарарам на Чапмен-Фарм організував?
— А, ти вже бачила, — кивнув Страйк.
— По всіх новинах крутять, — ясно, шо бачила.
— Я б радий урвати трохи слави, — відповів Страйк, теж беручи стілець і сідаючи до столу, — але головним чином це моя партнерка.
— І шо, витягла того родича вашого клієнта, перш ніж там все підпалити?
— Витягла, — відповів Страйк.
— Ти ба. Тримай, шоб не втекла на тепліше місце.
— Триматиму, — запевнив Страйк.
— Я так розумію, на мене тепер накинуться журналюги, га? — спитала Абіґейл і з напруженим виглядом витягнула з кишені пачку нікотинової жуйки, закинувши пластинку до рота.
— Можливо, — відповів Страйк. — Вибачай.
— Коли Дік мені оце зараз подзвонив, так і подумала: «О, вже налетіли»… ну то кажи. Шо там із Бірмінґемом?
— Ми дізналися, що того ранку, коли зникла Дайю, твій батько мав відвезти до Бірмінґема Розі Фернсбі, але передумав.
— Шо за Розі?
— Вона недовго жила на фермі, — відповів Страйк. — Гарненька дівчина. Чорнява, фігуриста… приїхала з батьком і братом-близнюком.
— А… двійнята. Так, пам’ятаю їх, — відповіла Абіґейл. — Я такого раніше не бачила. Навіть не уявляла, шо можна народити хлопчика і дівчинку разом… освіти хрін собачий, — гірко додала вона. — Я вже казала.
— Коли ми розпитували Шері Ґіттінз, вона як могла вибріхувалася на питання про місце перебування твого батька.
— Шо, найшли Шері? Ніхріна собі.
— Так, вона вийшла заміж і замешкала у Вест-Кантрі. Власне, вона чомусь вважала дуже важливим питання про те, був твій батько на фермі чи не був, коли зникла Дайю.
— Ну, я в душі не гребу, чого вона там плуталася. Він точно був на місці, коли приїхала поліція і сказала, шо Дайю втопилася. Пам’ятаю, як Мадзу закричала і упала, а я її ловила.
— Коли конкретно тебе відправили до Бірмінґема? — спитав Страйк.
— Коли конкретно? А я знаю? Після дізнання по справі Дайю.
— А до її зникнення йшлося про те, що ти поїдеш до Бірмінґема?
— Мабуть, ішлося, але без мене, — повела плечем Абіґейл. — Мадзу спала й бачила, шоб мене здихатися, а тут такий привід. Але мені особисто було по барабану. Подумала, шо звідти звалити буде простіше, ніж із Чапмен-Фарм, шо там входи-виходи не такі закриті, і правильно думала.
— Так, мій працівник і справді легко проникнув до бірмінґемського центру, показавши прострочене поліційне посвідчення.
— Бачив шось цікаве?
— Купу немовлят.
— А чого б ні, — мовила Абіґейл. — Контрацепції ж нема.
— Ти довго пробула на фермі між зникненням Дайю і відправленням до Бірмінґема?
— Не знаю. Тиждень, два… Десь так.
— А коли тебе перевели до Бірмінґема, когось із ферми переводили разом із тобою?
— Так, такого собі Джо. Старший за мене був, улюбленець батька і Мадзу. Але його не карали, він мав стати правою рукою по Бірмінґему.
— І того дня перевели тільки тебе і Джо, правильно?
— Та наче так, наскільки пам’ятаю.
Страйк перегорнув сторінку записника.
— Ти пам’ятаєш рідних Алекса Ґрейвза? Батька, матір і сестру?
— Так, я ж тобі вже казала, шо пам’ятаю, — насупилася Абіґейл.
— Власне, батько Ґрейвза вважає, що твій батько наказав Шері Ґіттінз убити Дайю.
Кілька секунд Абіґейл мовчки жувала гумку, а тоді сказала:
— Нє, ну люди таке верзуть, га? Коли зляться. Нахріна моєму батьку її вбивати?
— Щоб накласти руку на чверть мільйона фунтів, яку Ґрейвз лишив Дайю за заповітом.
— Та ти мене розводиш. За нею була чверть мільйона?!
— Якби вона вижила, то ще б успадкувала родовий будинок Ґрейвзів, який коштує разів у десять більше.
— Господи Ісусе!
— Ти не знала, що за нею стільки грошей?
— Та ні! Ґрейвз був чисто бомж, я гадки не мала, шо в нього є гроші!
— Як гадаєш, чверть мільйона змотивувала б твого батька бажати Дайю смерті?
Абіґейл енергійно пожувала гумку, а тоді відповіла:
— Ну… від бабосів він би не відмовився. Хто б відмовився? Але він точно не наказував нічого такого тій довбаній Шері. Він би не став засмучувати Мадзу.
— Коли я бачився з твоїм батьком, він тобі дещо передав.
— Ти бачився з моїм батьком?
— Так. Після зібрання в «Олімпії» він запросив мене за лаштунки.
— І шось мені передав? — недовірливо спитала Абіґейл.
— Так. Що татусюсь скучає за тобою.
Абіґейл скривила губи.
— Мудило.
— Він чи я?
— Та він, а хто. Досі намагається…
— Що намагається?
— Зачепити мене за живе. Двадцять довбаних років жодного довбаного слова, а тепер я маю розтанути, бо, бачте, «татусюсь» про мене згадав.
Але Страйк бачив, що думка про повідомлення під батька схвилювала її, хоч важко було сказати, біль переважав чи гнів.
— Я розумію, чому тобі неприємна думка, що твій батько топить людей, — сказав Страйк. — Навіть якщо це Дайю.
— В сенсі «навіть якшо це Дайю»? Ну, вона була балувана, так, але ж це, бляха, дитина! Га? І шо значить «людей»? Мамку мою він не топив, я тобі казала вже!
— Ти не перша людина, якій важко повірити, що її рідна кров здатна на жахливі вчинки.
