Стрімка могила полностью

— Але ти дітей Пірбрайтів не пам’ятаєш?

— Нє, вони, мабуть, були сильно менші за мене.

— Бекка була молодша на п’ять років.

— Ну тоді ми і в гуртожитках розминулися.

— Чорнява, — спробував підказати Страйк. — Доволі симпатична. Лискуче волосся.

Абіґейл знизала плечима і похитала головою.

— Їхню маму звали Луїза.

— А-а… — повагом відповіла Абіґейл. — Та-ак… Луїзу пам’ятаю. Дуже гарна жінка. Як приїхала на ферму, так Мадзу її одразу зненавиділа.

— Он як?

— Ой, так. Братерська любов, ніякого власництва, всі діла, але Мадзу просто не терпіла жінок, яких трахав мій татко.

— Він тоді вже називав їх духовними дружинами?

— Я такого не чула, — відмахнулася Абіґейл. — Слухай, можна вже до суті? Бо я з Деррилом домовилася, а він і так біситься, шо я йому мало уваги приділяю.

— Ти не схожа на людину, яку чіпляють подібні докори.

— Ти б тільки бачив його яйця, — відказала Абіґейл прохолодним тоном. — Все спитав про Бекку та Бірмінґем чи ше ні?

— Ще не зовсім. Я б звернувся до Шері по прояснення певних моментів, але, на жаль, не можу, бо після першого інтерв’ю вона повісилася.

— Пові… шо?!

Абіґейл перестала жувати.

— Повісилася, — повторив Страйк. — Правду кажучи, це якийсь лейтмотив цього розслідування. Коли я з’їздив до Джордана Рейні, він теж намагався вкоротити собі віку. Обом я показав…

Він дістав із кишені мобільний і відкрив на ньому фотографії тих полароїдів.

— …оце. Погортай, їх там шість.

Абіґейл взяла телефон і переглянула фото з байдужим обличчям.

— Це ті маски, які Мадзу змушувала надягати в якості покарання? — спитав Страйк.

— Так, — тихо відповіла Абіґейл. — Вони.

— Тебе колись примушували робити щось подібне?

— Господи! Ні.

Вона відсунула телефон, але Страйк спитав:

— Ти б змогла впізнати людей на цих фотографіях?

Абіґейл знову підтягнула телефон до себе і ще раз придивилася до фото, але відверто неохоче.

— Високий наче схожий на Джо, — сказала вона, роздивившись фотографію, де содомізували Пола Дрейпера.

— А в нього було татуювання?

— А я знаю? Я з ним до «кімнат усамітнення» не ходила. — Вона підняла очі на Страйка. — Твоя партнерка ж дізналася, шо то таке, так?

— Так, — кивнув Страйк. — Як гадаєш, це відбувається в одній із них?

— Нє, — відповіла Абіґейл, знову опустивши погляд на фотографії. — Місця шось багато. Якийсь сарай. В «кімнатах усамітнення» ніколи не робили фотографій, нічого такого, ніякої груповухи. Там злягалися «духовно», — додала вона, скрививши губи. — Один чоловік, одна жінка. Отакого, — вона показала на фото, де содомізували меншого чоловіка, — не можна було. Мій татко й Мадзу гомосексуалів не терпіли. Обоє.

— Ти впізнаєш решту? Цього дрібнішого чоловіка?

— На сердегу Дурника Дрейпера схожий, — тихо відповіла Абіґейл. — Дівчата… ну не знаю. Оце, можливо, Шері. Вона була білява. А чорнява — ну, може, й та Розі, забула прізвище. На Чапмен-Фарм товстеньких не сильно багато.

— Ти не пригадуєш, у кого на Чапмен-Фарм був фотоапарат? — спитав Страйк, коли Абіґейл відсунула телефон до нього.

— Ні в кого. Телефони, камери — то все було заборонено.

— Оригінали знімків лежали в старій бляшанці від печива. Я розумію, що це вже зовсім широка тема, але ти не пригадуєш, хто на фермі їв шоколадне печиво?

— Ти думаєш, я тобі згадаю за шоколадне печиво? Стільки років минуло.

— Але ж печиво на фермі мало бути незвичайною річчю? Адже цукор заборонений?

— Так, але… ну, мабуть, хтось його міг там їсти, потай…

— Повертаючись до місця перебування твого батька, коли зникла Дайю: скоро після того, як Шері вийшла з води, свідки бачили на пляжі чоловіка, який бігав. Коли про утоплення написали газети, він не відгукнувся і не зробив жодних заяв. Було темно, тож я дізнався тільки, що це був високий міцний чоловік. Твій батько любив бігати?

— Шо? — знову насупилася Абіґейл. — Ти думаєш, він прикинувся, шо їде до Бірмінґема, а сам наказав Шері втопити Дайю і побіг на пляж перевіряти, чи втопила?

— Hi, — усміхнувся Страйк, — просто цікаво, чи Шері або ще хтось на фермі згадували про людину, яка бігла пляжем, коли зникла Дайю.

Абіґейл нахмурила брови, споглядаючи його, а тоді спитала:

— Чого ти це постійно робиш?

— Що саме?

— Кажеш, шо Дайю «зникла», а не шо вона втопилася.

— Але ж її тіло так і не знайшли? — нагадав Страйк.

Абіґейл дивилася на нього, рухаючи щелепами, які досі жували гумку. А тоді раптом опустила руку в кишеню робочих штанів і видобула мобільний.

— Ти ж не замовляєш таксі? — спитав Страйк, дивлячись, як вона щось набирає.

— Нє, — відповіла Абіґейл. — Пишу Деррилу, шо трохи затримаюся.