У будинку, за яким вони стежили, мешкали двоє братів років сорока, які, на біду для останнього розслідування агенції, були дуже подібні між собою. Один із них — стеження, що тривало всього кілька днів, поки не виявило, котрий саме — переслідував актрису на ім’я Таша Майо. Поліція поставилася до справи легковажно, на думку клієнтки, у якої вже «нерви грали». Низка дрібних інцидентів, які попервах тільки дратували, звернула на похмуру ноту, коли жінці підкинули мертвого птаха в поштову скриньку, а тоді заклеїли замкову щілину на дверях.
— Я розумію, що в поліції є важливіші справи, — сказала Таша Робін, коли та записувала подробиці справи в офісі, — я все розумію, я знаю, що прямої загрози немає, але я їм назвала свого підозрюваного, я їм його описала, сказала, де він живе… він мені дещо розповідав про своє життя. Він весь час ошивається біля сцени, я йому вже півтора десятки плакатів і папірців підписала. Ситуація стала неприємною, коли я сказала, що не маю часу для ще одного селфі. Він з’являється всюди, куди я йду. Я просто хочу, щоб це припинилося. Вчора хтось лазив у мою машину. Я більше не можу. Будь ласка, спіймайте його на гарячому.
Це був не перший сталкер, з яким агенція мала справу, але інші не підкидали жертвам мертвих птахів, і Робін, пройнявшись співчуттям до клієнтки, сподівалася спіймати зловмисника якомога скоріше.
— Мідж на неї запала, — повідомив Барклей, дивлячись на вікно підозрюваного.
— Ти про Ташу Майо?
— Авжеж. Ти бачила отой її фільм про двох вікторіанських лесбійок?
— Ні. Хороший?
— Та гіуно, — відповів Барклей. — Півтори години садівництва та поезії. Але жінці сподобався. А мені — ні, бо я бовван безсердечний.
Робін засміялася.
— Може, Мідж і пощастить, — провадив Барклей. — Таша Майо бісексуалка.
— Правда?
— Жінка каже, що так. Якби грала в «Мастермайнді», була б її спеціальна тема: сексуальне життя зірок. Не голова, а поуна енциклопедія, хто з ким спить.
Кілька хвилин вони сиділи мовчки, а тоді Барклей, не зводячи очей із четвертого поверху, спитав:
— От цікаво, вони не працюють, чи що?
— Гадки не маю, — відповіла Робін.
— От би нам його піймати на ‘кійсь оборудці з пільгами. Піде на громадські роботи, і не стане коли людині надокучати.
— Громадські роботи рано чи пізно скінчаться, — відповіла Робін, зробивши ковток кави. — Біда в тому, що я не уявляю, як зупинити таку одержиму людину.
— В морду дати? — запропонував Барклей і по секундному ваганню додав: — Як гадаєш, якщо я дам в морду Літтлджону, він хоч тоді рота розкриє?
— Краще спершу розпитай про музичні уподобання, — запропонувала Робін.
— То ненормально, — заявив Барклей, — хлоп просто сидить і мовчить.
— А оце вже один із них, — сказала Робін, ставлячи каву у тримач.
З будинку щойно вийшов чоловік із руками в кишенях. Як і брат, він мав незвичайно високе чоло, тому цих двох Барклей прозвав братами Франкенштейнами, що швидко скоротилося до Франка-Один і Франка-Два. Одягнений у непоказну вітрівку, джинси та кросівки, він крокував, як вирішила Робін, до станції.
— Беру цього, — сказала вона, підхоплюючи наплічник, з яким зазвичай ходила на стеження, — а ти сиди чекай іншого.
— Прийняв, — відповів Барклей. — Щасти тобі.
Робін, яка надягнула шапку, щоб сховати примітну зачіску, пішки рушила слідом за Франком-Один, довела його до станції «Бекслігіт» і там зайшла до вагону та стежила за ним далі, сівши за кілька сидінь.
Минуло зо дві хвилини, коли у Робін подзвонив телефон і на ньому засвітився Страйків номер.
— Раночку. Де ти?
— З одним із Франків, — тихо відповіла вона. — Їдемо в бік Лондона.
— А. Власне, я тільки хотів сказати, що умовив того журналіста поговорити зі мною. Ферґюс Робінсон. Сьогодні зустрічаюся з ним у «Гербі Вестмінстера». Ти читала його статтю?
— Так, — відповіла Робін, — і наступну теж, — про те, що зробила йому церква після публікації. Не люблять вони критику, правда?
— М’яко кажучи, — погодився Страйк. — Інша новина така, що я щойно бачив Вілла Еденсора. Знову збирає пожертви у Сохо.
— Ого, та невже?
— Так. Я до нього про всяк випадок не підходив, але вигляд хлопець має кепський. Зростом під два метри, а важить, здається, менше за тебе.
— Хоч радісний? Бо служителі в церкві усміхаються нон-стоп.
— Не радісний анітрохи. Також я попросив Пат переглянути графіки. Зможеш поїхати до Ковентрі у другій половині наступного тижня, якщо тобі зручно. Я дізнався номер Шейли Кенетт — тієї бабусі, що багато років жила на Чапмен-Фарм. Скину тобі, зможеш набрати? І спитати, чи вона не проти поговорити?
— Так, звісно, — відповіла Робін.
Не встигла вона сховати телефон до кишені, як він знову задзвонив: Ільза.
— Привіт, — сказала Робін, — як справи?
— Та що він собі думає! — обурено сказала Ільза.
— Хто? Що?
— Корм!
— Я не…
— Переспав із цією кінченою Біжу Воткінс! Ну як переспав… я так зрозуміла, що це було в її спальні, але стоячи.
Робін зрозуміла, що в неї відвисла щелепа, і стулила рота.
— Він… він мені не казав.
