— Та він-то не казав, — сердито відповіла Ільза. — Вона вигадала побрехеньку, щоб узяти в мене його номер, а я не придумала, як відмовити, але сподівалася, що в нього є клепка в голові! Він же її бачив, бачив, що вона таке, мав би на кілометр до неї не підходити! Ти мусиш його попередити: вона хвора на голову. Рот просто не закривається, тут половина контори вже почула всі подробиці…
— Ільзо, я не можу йому казати, з ким спати, а з ким ні. Чи кого трахати стоячи, — додала Робін.
— Але ж вона божевільна! Тільки й хоче, що багатого чоловіка і дитину, весь час про це розповідає!
— Страйк не багатий, — сказала Робін.
— А вона цього може не розуміти після всіх його гучних розслідувань. Ти мусиш йому сказати…
— Ільзо, я не можу. Сама йому скажи, якщо хочеш. Його сексуальне життя мене не стосується.
Ільза застогнала.
— Але чого саме вона? Іншої заміни не знайшов?
— Не знаю, — чесно відповіла Робін, а тоді пошепки спитала: — Що ти маєш на увазі — «не знайшов заміни»?
— Ой, не треба, — дражливо озвалася Ільза, — наче ти не розумієш, що… чорт, мій королівський адвокат прийшов, маю бігти. Бувай.
Після цієї розмови Робін лишилося тільки поглядати на відображення Франка-Один в забрьоханому вікні вагона і крутити в голові клубок емоцій, розплутувати який не дуже хотілося. Іль-зина розповідь намалювала перед її очима дуже жваву картинку за участю Біжу, яка в крикливій рожевій сукні охопила Страйка за талію довгими засмаглими ногами, і ця картинка ніяк не хотіла йти з голови, тим паче що її уява прималювала Страйкові вельми волохату дупу.
Нарешті поїзд зупинився на «Ватерлоо-Іст». Робін прослідувала за своїм об’єктом до метро і доїхала з ним до «Пікадиллі-Серкус».
Тепер вони опинилися близько до театрального кварталу, і Робін мала більше підстав сподіватися, що обрала правильного брата. Однак Франк-Один пішов не по Шафтсбері-авеню до театру, де давали п’єсу з Ташею Майо, а рушив у бік Сохо і за десять хвилин зайшов до крамниці коміксів.
Крізь вітрину Робін бачила тільки покупців-чоловіків і вирішила, що привабить зайву увагу, якщо піде всередину, тож відійшла на кілька метрів і набрала номер, який скинув їй Страйк.
Голос, який відповів їй, був задиханий і надтріснутий — чи то через вік, чи то через паління, через все заразом.
— Алло?
— Алло, це місіс Кеннетт? — спитала Робін.
— Так. Хто це?
— Мене звати Робін Еллакотт. Я приватний детектив.
— Хто? — перепитала літня жінка.
— Приватний детектив, — повторила Робін. Виникла очікувана пауза.
— І що вам треба? — підозріливо спитав голос на тому кінці.
— Мене найняла людина, яка дуже переймається долею свого родича, що вступив до лав Універсальної гуманітарної церкви. Я сподівалася, що ви зможете розказати мені більше про УГЦ. Трохи загальної інформації. Адже ви мешкали на Чапмен-Фарм, так?
— Звідки ви це знаєте? — різко спитала Шейла Кеннетт; вочевидь, із розумовими здібностями в неї все було гаразд.
— З відкритих джерел, — ухильно відповіла Робін, не бажаючи розповідати, що Страйк отримав доступ до перепису населення.
— Це було давно, — відповіла Шейла Кеннетт.
— Нас цікавлять тільки загальні відомості, — запевнила Робін. — Наскільки я розумію, ви там були водночас із родиною Пірбрайтів?
— Ну, так, — все ще підозріливо відповіла Шейла.
— Власне, ми вивчаємо деякі заяви Кевіна Пірбрайта про церкву, і хотіли б…
— Він загинув, еге ж?
— Я… так, він загинув, — відповіла Робін.
— Так, я бачила в газеті. Ще подумала, чи це не наш Кевін, — сказала Шейла. — Вже знайшли, хто це зробив?
— Наскільки мені відомо, ні, — відповіла Робін. Знову пауза.
— Гаразд, — заявила Шейла. — Я не проти поговорити. Втрачати мені нема чого… вже нема.
— Це чудово! — сказала Робін, зрозуміла, як грубо це прозвучало, і додала: — Дуже вам дякую. Ви ж у Ковентрі, правильно?
— Так.
— Вам зручно буде в наступний четвер? За тиждень?
— Так, цілком, — відповіла Шейла. — Кажете, вас Робін звати?
— Так. Робін Еллакотт.
— Чоловіче ім’я, — мовила Шейла. — Нащо батьки вас назвали як чоловіка?
— Я в них не питала, — засміялася Робін.
— Гм-м. Гаразд. О котрій?
— Вам буде зручно опівдні? — спитала Робін, швидко рахуючи відстань до Ковентрі.
— Так. Домовилися. Поставлю чайник до вашого приїзду.
— Щиро вам дякую. До зустрічі! — сказала Робін.
Вона написала Страйку повідомлення, що домовилася про зустріч із Шейлою Кеннетт, а тоді перейшла на інший бік вулиці, щоб краще бачити вітрину коміксової крамниці.
День був зимний та вітряний, і Робін пораділа, що має на голові шапку. Вона навіть не встигла усвідомити, що опинилася зовсім близько до храму на вулиці Руперт-Корт, коли побачила, що на Бервік-стріт виходять молоді люди з бляшанками для пожертв.
Вілла Еденсора Робін упізнала відразу. Він здавався хворим і розбитим, а ще дуже худим. Тіні під очима, які було видно навіть через вулицю, надавали йому неприємної схожості з Викраденим пророком, якого вона бачила на стелі храму. Як і його супутники, Вілл був у помаранчевій накидці з логотипом храму, і такий самий логотип красувався на їхніх бляшанках.
