Мерфі наздогнав її на вулиці метрів за сто. Вибачався він щиро, але сталося це неподалік від увінчаного амуром Меморіального фонтану Шафтсбері, де їй робив пропозицію колишній чоловік, тож дежавю Робін нікуди не зникло. Проте Мерфі взяв усю провину на себе, і Робін лишалося тільки пробачити йому. Оскільки «Хай живе Цезар!» вже був на половині шляху до закінчення, замість кіно вони пішли до дешевої італійської забігайлівки і розійшлися на бодай позірно примирливій ноті.
Тим не менш, наступного ранку Робін вирушала на північ у своєму старенькому «лендровері» не в доброму гуморі. Їй знову було нагадано, як важко мати нормальне особисте життя на тлі обраної нею кар’єри. Вона сподівалася, що з Раяном, зважаючи на його професію, буде простіше, але ось, приїхали: знову вона мусить виправдовуватися за завдання, яке він на її місці узяв би, не змигнувши оком.
Мандрівка трасою М1 минула без подій, тож їй не було на що перемкнутися від невеселих думок. Однак неподалік сервісної станції у Ньюпорт-Паґнеллі, де вона планувала зупинитися на каву, подзвонила Ільза. Блютуза в «лендровері» не було, тож Робін передзвонила їй вже зі «Старбакса».
— Привіт, — удавано весело сказала вона, — що сталося?
— Та нічого, — відповіла Ільза. — Хотіла спитати, чи Корм тобі щось казав.
— Про Біжу? — спитала Робін, не збираючись прикидатися, ніби не знає, що Ільза має на увазі. — Звинуватив мене, що пліткую з тобою за його спиною, а більше нічого не казав.
— О Боже, — застогнала Ільза. — Вибач. Я просто хотіла застерегти його…
— Та знаю, — зітхнула Робін, — але ж ти знаєш, який він.
— Нік вважає, що я маю вибачитися. Отака бісова чоловіча солідарність! Я б глянула на обличчя Ніка, якщо клята Біжу спеціально залетить. А ти не знаєш…
— Ільзо, — перебила подругу Робін, — якщо тобі цікаво, чи питала я Страйка, якою контрацепцією він користується…
— Ти розумієш, що вона розповідала мені — і ще п’ятьом людям, які випадково трапилися поблизу — що, маючи інтрижку з одруженим королівським адвокатом, якось дістала зі смітника використаний презерватив і засунула в себе?
— Господи, — здригнулася Робін, жалкуючи, що про це дізналася, — ну… це Страйкові власні проблеми, хіба ні?
— Я старалася бути доброю подругою, — у розпачі відповіла Ільза. — Він скотиняка, але я не хочу, щоб наступні вісімнадцять років він платив аліменти клятій Біжу Воткінс. Мати з неї буде жахлива, гірша за Шарлотту Кемпбелл.
За кермо «лендровера» Робін повернулася ще засмученішою. Довелося докласти добрячих зусиль, щоб знову зосередитися на поточному завданні.
На вулицю, де мешкала Шейла Кеннетт, вона в’їхала за п’ять хвилин дванадцята. Замикаючи «лендровер», Робін дивувалася — зважаючи на твердження Кевіна Пірбрайта про те, що УГЦ витягає зі своїх послідовників усі гроші, — що Шейла змогла собі дозволити цей будиночок, нехай і доволі вбогий.
Подзвонивши у двері, вона почула кроки — і дуже швидкі, на диво, адже Шейлі Кеннетт було майже вісімдесят п’ять років.
Двері прочинилися. Перед Робін стояла крихітна бабуся з ріденьким сивим волоссям, зібраним у гульку. Темні очі зі старечими дугами на роговицях здавалися величезними за парою товстих біфокальних окулярів. Шейла була трохи зігнута і вбрана у широку червону сукню й темно-сині капці, а ще мала великий слуховий апарат, потемнілу золоту обручку на пальці та срібний хрестик на шиї.
— Добрий день, — усміхнулася до неї Робін. — Ми розмовляли по телефону. Я Робін Еллакотт, при…
— Та, що приватний детектив? — спитала Шейла своїм трохи брязкітливим голосом.
— Так, — відповіла Робін і дістала свої водійські права. — Це я.
Шейла кілька митей роздивлялася документ, а тоді сказала:
— Гаразд. Тоді заходь, — і вона відступила вбік, впускаючи Робін до вистеленого темно-коричневим килимом коридора. У будиночку стояв дещо притхлий запах.
— Сідай там, — сказала Шейла, показуючи Робін на вітальню. — Будеш чай?
— Дякую… може, вам допомогти? — спитала Робін, дивлячись, як тендітна на вигляд Шейла човгає до кухні. Та не відповіла. Робін сподівалася, що слуховий апарат увімкнутий.
Обідрані шпалери і нечисленні старі меблі повідомляли про бідність. Зелена канапа стояла під прямим кутом до вицвілого картатого крісла з таким самим пуфом для ніг. Телевізор був старий, а під ним виднівся такий самий старий відеомагнітофон. На благенькій полиці стояло кілька романів, набраних великим шрифтом. Єдина фотографія в кімнаті стояла на книжковій шафі. Це було весільне фото з шістдесятих. Шейла та її чоловік Браян (чиє ім’я Робін знала з даних перепису населення) стояли під залом реєстрації. Замолоду Шейла була дуже гарна, темні коси збирала у зачіску-вулик, а пишна весільна сукня ледь прикривала її коліна. Зображенню додавав зворушливості той факт, що трохи вайлуватий на вигляд Браян щасливо усміхався, ніби не міг повірити, що йому так пощастило.
