Ноги Робін щось торкнулося: до кімнати зайшов сірий кіт і тепер дивився на неї ясними зеленими очима. Робін нахилилася почухати його за вушком, коли дзенькання сповістило про повернення Шейли, яка тримала стару бляшану тацю з двома горнятами, глечиком і тарілочкою зі скибками недорогого магазинного пирога.
— Дозвольте, — сказала Робін, бо частина гарячої рідини вже розплескалася. Шейла дозволила Робін взяв в неї тацю і поставити на маленький кавовий столик. Взявши свій кухлик, Шейла поставила його на підлокітник картатого крісла, сіла, поклала крихітні ніжки на пуф, а тоді сказала, придивившись до таці:
— Цукор забула. Зараз…
І почала важко вставати з крісла.
— Нічого, я його не вживаю, — поспішно сказала Робін. — Хіба що вам?
Шейла похитала головою і розслабилася. Коли Робін сіла на канапу, кіт стрибнув туди і почав тертися об неї та мурчати.
— Він не мій, — сказала Шейла, спостерігаючи за котом. — Сусідський, але йому тут подобається.
— Зрозуміло, — усміхнулася Робін, гладячи вигнуту котячу спину. — Як його звати?
— Смокі, — відповіла Шейла, підносячи чашку до губ. — Йому тут подобається, — повторила вона.
— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки? — спитала Робін.
— Записувати? Записуй, — відповіла Шейла Кеннетт. Коли Робін дістала ручку, Шейла поцмокала до Смокі, але той проігнорував її і далі тицявся головою в Робін. — Невдячний, — сказала Шейла. — А я йому ввечері давала лосося з банки.
Робін знов усміхнулася і відкрила записник.
— Отже, місіс Кеннетт…
— Називай мене Шейла. Нащо ти це з собою зробила?
— А… це? — зніяковіла Робін, торкнувшись синіх кінців свого каре. — Просто вирішила спробувати.
— Панкуєш? — спитала Шейла.
— Хіба трохи, — відповіла Робін, вирішивши не казати Шейлі, що вона років на сорок запізнилася.
— Ти гарна дівчина. Не треба тобі того синього.
— Я думаю повернути як було, — відповіла Робін. — Тож… я можу спитати, як ви з чоловіком потрапили до Чапмен-Фарм?
— Тоді вона не називалася Чапмен-Фарм, — відповіла старенька. — То була Форджмен-Фарм. Ми з Браяном були хіпі, — пояснила Шейла, глянувши на Робін крізь товсті скельця окулярів. — Ти знаєш, що таке хіпі?
— Так, — відповіла Робін.
— Це були ми з Браяном. Хіпі, — повторила Шейла. — Жили в комуні. Хіпі, — знову повторила вона, ніби їй просто подобалося це слово.
— А ви пам’ятаєте, коли…
— У шістдесят дев’ятому році ми поїхали туди, — сказала Шейла. — Щойно все почалося. Ми вирощували шмаль. Знаєш, що таке шмаль?
— Так, знаю, — відповіла Робін.
— Курили ми добряче, — зі смішком мовила Шейла.
— Ви пам’ятаєте, хто ще там був на початку?
— Так, я все пам’ятаю, — гордо відповіла Шейла. — Раст Андерсен. Він був американець. Жив у наметі за полями. Гарольд Коатс. Я все пам’ятаю. Іноді не згадаю, що було вчора, а те — пам’ятаю. Коатс був поганий чоловік. Дуже поганий.
— Чому?
— Діти, — відповіла Шейла. — Ти знаєш, що там було?
— Ви про те, за що арештували братів Кровтерів?
— Так, я про них. Паскудні люди. Жахливі. І вони, і їхні друзі.
Із гучним воркотінням кіт перевернувся на спину, а Робін далі гладила його лівою рукою.
— Ми з Браяном гадки не мали, чим вони займалися, — сказала Шейла. — Гадки не мали, що таке робиться. Ми працювали, вирощували і продавали овочі. Браян тримав свиней.
— Свиней?
— Він любив своїх свинок. І курей. Всюди бігали діти… Своїх у мене не було. Суцільні викидні. Дев’ять їх було.
— О, мені дуже шкода, — сказала Робін.
— Своїх у нас не було, — повторила Шейла. — Ми хотіли мати дітей, але не могли. Там по фермі бігало багато дітей, і твого друга я теж пам’ятаю. Здоровий був хлопчик. Більший за декого зі старших дітей.
— Даруйте? — збентежилася Робін.
— Я про твого партнера. Кондоман Страйк, так його звати?
— Так, — відповіла Робін, здивовано дивлячись на стареньку і підозрюючи, що жінка, яка, може, і повторювалася, але здавалася цілком притомною, насправді вже має слабоумство.
— Коли я сказала сусідці, що ти приїдеш, вона мені прочитала статтю про нього і про тебе. Він там був — із сестрою та мамою. Я пам’ятаю, бо мій Браян заглядався на Леду Страйк, і я це бачила, і ми дуже сварилися. Я ревнувала. Бачила, як він весь час на неї дивиться. Ревнувала, — повторила Шейла. — Втім, Леда на мого Браяна і не глянула б. Браян рок-зіркою не був.
Шейла знову хрипко захихотіла. Приховуючи шок, Робін мовила:
— У вас дуже добра пам’ять, Шейло.
— О, я пам’ятаю все, що було на фермі. Іноді не згадаю вчорашній день, а те все пам’ятаю. Я допомагала маленькій Енн народжувати. А там же був Гарольд Коатс, лікар. Я допомагала. Їй так важко було… Але ж всього чотирнадцять років.
— Справді?
— Так… вільне, бачиш, кохання. Тоді все було не так, як тепер. Зовсім інакше.
— А дитина…
— З дитиною все було добре. Енн назвала її Мадзу, але скоро пішла. А малу залишила комуні. Не захотіла бути матір ю. Надто молода.
— І хто дбав про Мадзу? — спитала Робін. — Батько?
