— Не знаю я, хто її батько. Я не знала, з ким Енн ходила. Всі спали, з ким траплялося. Крім нас із Браяном. Ми хотіли своїх дітей. Працювали. Ми не знали, що там відбувалося, — вкотре повторила Шейла. — На ферму прийшла поліція. Без попередження. Хтось їх навів. Нас всіх допитували. Мого Браяна багато годин тримали у відділку. Все обшукали. Копалися в наших особистих речах. Ми з Браяном після цього поїхали.
— Поїхали?
— Так. Жах, — сказала Шейла і ще раз підкреслила: — Ми не знали. Нічого не знали. Вони ж не посеред подвір’я цим займалися. А ми весь час працювали.
— Куди ви подалися, коли поїхали звідти?
— Сюди, — відповіла Шейла, обвівши будиночок плямистою рукою. — Це моїх батьків. Ох, як вони сердилися через усе, що писали в газетах. А Браян не міг знайти роботу. Я знайшла. Секретаркою. Мені не подобалося. Браян скучив за фермою.
— Ви пам’ятаєте, як довго тут прожили, Шейло?
— Два роки… три роки… потім нам написала Мадзу. Сказала, що тепер все значно краще, що там нова спільнота, хороші люди. Браян умів працювати на землі, розумієш, і тому вона його запрошувала назад… і ми повернулися.
— Ви пам’ятаєте, хто там був, коли ви повернулися?
— А ти тортик не їстимеш?
— Дякую, залюбки, — збрехала Робін і потягнулася по шматочок. — А ви?..
— Ні, я його тобі купила, — відповіла Шейла. — То що ти в мене питала?
— Про людей, які жили на Чапмен-Фарм, коли ви туди повернулися.
— Я всіх імен не пам’ятаю. Там було кілька нових сімей. Коатс так само лишився. Про що ти мене питала?
— Про людей, — відповіла Робін, — які там жили, коли ви повернулися.
— Ох… Раст Андерсен у своїй халупці. Малий Ґрейвз — таке худе, з багатеньких. Він був новенький. Ходив до Раста і курив по пів ночі. Шмаль курив. Ти знаєш, що таке шмаль? — знову спитала вона.
— Так, знаю, — усміхнулася Робін.
— Деяким людям її не можна, — розважливо повідомила Шейла. — Малому Ґрейвзу не можна було. Він зробився трохи тойво. Її не всім можна.
— А Джонатан Вейс уже був на фермі, коли ви повернулися? — спитала Робін.
— Був із донькою, з Абіґейл. І в Мадзу народилася дівчинка — Дайю.
— Якої ви були думки про Джонатана Вейса? — спитала Робін.
— Чарівний. Тоді я так думала. Він всіх зачарував. Чарівний, — повторила вона.
— Ви не знаєте, чому він приїхав на ферму?
— Ні, не знаю, чому він приїхав. Мені було шкода Абіґейл. Спершу мама померла, тоді батько привіз її на ферму, аж тут і сестра народилася…
— А ви пам’ятаєте, коли з’явилася ідея церкви?
— Почалося з того, що Джонатан нам виголошував промови про свої погляди. Садовив нас медитувати, посилав на вулиці збирати гроші. Інші люди приходили слухати його.
— Тобто на ферму почали приходити нові люди?
— Так, і вони платили. Дехто був із багатеньких. Потім Джонатан почав їздити зі своїми лекціями. За головну лишав Мадзу. Вона відростила волосся до попереку — мала чорні, довгі коси — і всім казала, що вона наполовину китаянка, але ніяка вона не китаянка, — презирливо сказала Шейла. — Мама в неї була така сама біла, як ми з тобою. І жодних китайців на фермі зроду не бувало. Але ми їй не казали, що вона бреше. Ми з Браяном просто раділи, що можна знову працювати на фермі. Про що ти мене питала?
— Та про церкву, — з чого вона почалася.
— А… Джонатан влаштував курси — медитація, східні релігії тощо, а потім почав проводити служби, і ми побудували на фермі храм.
— Ви були щасливі? — спитала Робін. Шейла кілька разів моргнула, а тоді відповіла:
— Іноді. Іноді бувало. Але траплялося погане. Якось уночі Раста збила машина. Джонатан сказав, що це кара небесна за всі життя, які Раст забрав на війні… а тоді сім’я малого Ґрейвза викрала його з вулиці, коли він збирав пожертви у Норвічі, і ми почули, що він повісився. Джонатан сказав, що з нами буде те саме, якщо ми підемо. Сказав, що Алекс побачив проблиск істини, але не впорався із зовнішнім світом. Це, сказав Джонатан, застереження для нас усіх.
— Ви йому повірили? — спитала Робін.
— Тоді повірила, — відповіла Шейла. — Я тоді вірила всьому, що казав Джонатан. І Браян теж. Джонатан умів переконати… умів змусити
— Піклуватися про Джонатана? — перепитала Робін.
— Так… ти б бачила, як він плакав, коли не стало Раста й Алекса. Здавалося, що він страждає більше за всіх нас.
— Ви казали, що іноді були щасливі на фермі. А що було в інший час?
— Почали коїтися страшні речі, — відповіла старенька. Її губи затремтіли. — То була Мадзу, не Джонатан… ні, не Джонатан. То все вона.
— Які страшні речі? — спитала Робін, тримаючи ручку напоготові.
— Просто… покарання, — відповіла Шейла, а її губи все ще трусилися. Помовчавши кілька секунд, вона розповіла: — Пол випадково випустив свиней, і Мадзу змусила людей побити його.
— Ви пам’ятаєте прізвище Пола?
— Дрейпер, — після секундної затримки відповіла Шейла. — Всі казали на нього Дурко. Він був не зовсім ненормальний. Трохи відсталий. Дарма його приставили до свиней. Забув зачинити ворота. Дурко Дрейпер.
— Ви знаєте, де він тепер?
Шейла похитала головою.
— А ви пам’ятаєте, як хлопчик на ім’я Джордан шмагав сам себе?
