— Але хіба не жах? — спитала вона. — Нещасному чоловіку не надали жодної медичної допомоги.
— Жах. Проблема в тому, що він сам не звернувся до шпиталю. Тож довести злочинний намір буде дуже важко. Це не Марґарет Каткарт-Брайс, яка благала привести лікаря.
— Буцімто благала, — нагадала Робін. — Ми не маємо підтвердження.
— Так, і це проблема, — відповів Страйк, який саме стояв на вулиці під будинком братів Франків. — Нам потрібна злочинна дія з кількома свідками, які готові виступити у суді, і мені починає здаватися, що це ми на дохріна замахнулися.
— Та знаю, — погодилася Робін. — Не уявляю, щоб оповідям Шейли про побиття і шмагання повірили без додаткового підтвердження, адже стільки років минуло. Але я почну шукати Пола Дрейпера і Джордана Рейні.
— Чудово, — сказав Страйк. — Якщо пощастить, вони підтвердять знущання над собою і ще над другим… о, а ось і він.
— Хто?
— Один із Франків. Я їх не розрізняю.
— Франк-Один дещо зизоокий, а Франк-Два дещо лисіший.
— Тоді це Два, — сказав Страйк, придивившись до чоловіка. — Сподіваюся, він прямує до центру, бо інакше проситиму Дева підмінити мене раніше. О шостій в мене розмова із фейсбучним другом будівельної принцеси Флори Брюстер. Вчора він мені подзвонив.
— О, чудово. Де ви зустрічаєтеся?
— У пабі «Гренадер» в Белґравії, — відповів Страйк, рушаючи слідом за об’єктом, який прямував на станцію. — Він вибирав. Наскільки я зрозумів, це біля його роботи. Також він каже, що в нас є спільна подруга.
— Можливо, клієнтка, — припустила Робін. З року в рік кількість дуже багатих лондонців, які зверталися до агенції, зростала, а нещодавно вони попрацювали на кількох мільярдерів.
— То це все, що ти почула від Шейли? — спитав Страйк.
— Е… мабуть, так, — відповіла Робін. — Я напишу звіт за нотатками і відправлю тобі.
— Чудово. Що ж, мені час, заходимо до вагону. Гарно тобі доїхати.
— Гаразд, до зв’язку, — відповіла Робін і поклала слухавку.
Якусь мить вона роздивлялися залишки сендвіча, який виявився дуже сухим, а тоді сховала його назад у паперовий пакет і натомість потягнулася по йогурт і пластикову ложечку. Вона вагалася, перш ніж відповісти на останнє питання Страйка, бо не стала казати, що Шейла пам’ятала його присутність в Ейлмертонській комуні в дитинстві. Робін подумала, що Страйк не хоче обговорювати цю тему, адже сам він про це не згадав.
Гадки не маючи, наскільки близько він був до такої небажаної розмови, Страйк повертався до Лондона з дещо позитивнішим сприйняттям світу, бо відновив дружнє спілкування з Робін. Його гумор іще покращився, хоч і з менш сентиментальної причини, коли Франк-Два привів його до Ноттінґ-Гіллу, а тоді рушив просто до групи пастельних будинків, в одному з яких мешкала їхня клієнтка, акторка Таша Майо.
— Присідав за машинами, задивлявся на її вікна, — за годину розповів Страйк Деву Шаху, який прийшов змінити його на стеженні. — Я зробив кілька фотографій. Клею в замкову щілину він поки не лив.
— Може, чекає, щоб було темно, — припустив Шах. — Так романтичніше.
— Ти останнім часом розмовляв із Літтлджоном? — поцікавився Страйк.
— «Розмовляв»? — задумливо повторив Шах. — Ні, розмовою це важко назвати. А що?
— Якої ти про нього думки? — спитав Страйк. — Неофіційно, так би мовити.
— Дивний, — просто сказав Шах, глянувши на свого боса.
— Власне, я починаю…
— А ось і вона, — мовив Шах.
Двері будинку, де мешкала актриса, відчинилася, і на тротуар спустилася тендітна стрижена білявка з великою сумкою. Вона швидко попрямувала до метро, читаючи щось із телефона на ходу. Молодший Франк кинувся слідом, піднявши свій мобільний: вочевидь, він її знімав.
— Що за моторошний засранець, — прокоментував Шах і пішов за ними, а Страйку лишалося тільки рухатися в бік «Гренадера».
Генрі Вортінґтон-Філдз обрав для зустрічі зі Страйком паб, у якому детектив колись бував; цей заклад полюбляла Шарлотта і її заможні друзі. Елегантний фасад був пофарбований червоним, білим та синім; біля вікон висіли кошики з квітами, біля дверей стояла червоногаряча будка-вартівня.
Інтер’єр лишився таким самим, яким пам’ятав його Страйк: на стінах плакати і картини мілітарної тематики, поліровані столи, оббиті червоною шкірою сидіння та стеля, обклеєна сотнями банкнот усіх валют. Вважалося, що в пабі з’являється привид солдата, якого забили до смерті за махлювання у картах. Гості лишали гроші, щоб сплатити його борг, але це не допомагало, і примарний солдат так само являвся у закладі — чи принаймні таку історію розповідали туристам.
За винятком двох німців, які обговорювали купюри на стелі, всі клієнти були англійці — чоловіки в костюмах чи кольорових штанах-чиносах, що їх полюбляють вищі прошарки, жінки в елегантних сукнях чи джинсах. Страйк замовив пінту безалкогольного пива і сів її пити, паралельно читаючи з телефона статтю Ферґюса Робертсона про майбутній брекзит і час до часу піднімаючи погляд, щоб не пропустити свого співрозмовника.
