— А, це мого синочка Чарлі, — відповіла Ніав. — Два роки. Пішов із татом гуляти. Найджел вирішив, що без Чарлі мені буде простіше з вами спілкуватися.
— Це Найджел, так? — спитала Робін і з усмішкою показала на пляжне фото.
— Так, — відповіла Ніав. Здавалося, вона вважала, що мусить щось пояснювати. — Ми познайомилися на моїй першій роботі. Він, власне, мій начальник.
— Це так чарівно, — сказала Робін, стараючись говорити без осуду. Зважаючи на лисину Найджела, пара на пляжі була більше схожа на батька з донькою, ніж на подружжя.
— Власне, — почав Страйк, — як я казав по телефону, нас цікавлять різні подробиці щодо Універсальної гуманітарної церкви. Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?
— Звісно, робіть, — знервовано відповіла Ніав.
— Ми можемо почати з того, в якому році ваша сім’я вирушила на Чапмен-Фарм? — спитав Страйк, клацаючи ручкою.
— У 1999-му, — відповіла Ніав.
— Вам було вісім років, правильно?
— Так. Моєму брату Ойсину було шість, а сестрі Мейв — чотири.
— Ви знаєте, чому ваші батьки вступили до церкви? — спитав Страйк.
— Це тато придумав, а не мама, — відповіла Ніав. — Він завжди був трохи… це важко пояснити. Коли ми були дітьми, він був затятий лівак, а зараз став ультраправим. Я насправді роки три з ним не спілкуюся… він поводиться все гірше й гірше. Дивні дзвінки з якимись лекціями, істерики. Найджел вважає, що мені краще з ним не контактувати.
— Ваша сім’я була релігійною? — спитав Страйк.
— До УГЦ — ні. Я тільки пам’ятаю, що якось ввечері тато прийшов додому дуже збуджений, бо був на зібранні і розмовляв із Татом Джеєм, який вмить його завербував. Тато ніби знайшов сенс життя. Усе просторікував про соціальну революцію. Приніс книжку Тата Джея «Відповідь». А мама просто… підіграла, — сумно додала Ніав. — Може, думала, що в церкві нам буде краще.
Нам вона сказала, що буде весело. Ми плакали, коли покидали дім і всіх наших друзів, а вона просила нас не показувати це татові, щоб не засмучувати його. Мама завжди все старалася спростити… але нам там одразу не сподобалося. У нас не було власного одягу. Не було іграшок. Пам’ятаю, як Мейв плакала за кроличком, з яким завжди спала. Ми привезли його на ферму, але все негайно відібрали і сховали, і кроличка теж.
Ніав зробила ковток чаю і сказала:
— Я не хочу говорити погано про маму. Наскільки я пам’ятаю, їй дуже важко велося через татові перепади настрою і непередба-чуваність. Вона не була сильною людиною. А ще з дитинства мала хворе серце. Я пам’ятаю її дуже пасивною.
— Ви з нею спілкуєтеся? — спитала Робін. Ніав похитала головою. Її очі стали вологими.
— Я не бачила її, відколи ми поїхали, а вона залишилася на фермі у 2002. Вона лишилася з нашою меншою сестрою. Власне, я частково тому й погодилася на зустріч із вами, — сказала Ніав. — Я просто хотіла б знати… якщо раптом ви дізнаєтеся, що з нею сталося… кілька років тому я писала в церкву, хотіла дізнатися, де вона, і отримала відповідь, що вона поїхала у 2003. Я не знаю, чи це правда. Можливо, вона просто не змогла нас знайти, бо тато забрав нас до Вітбі, де ми раніше ніколи не були, і змінив наше прізвище. А може, вона і не хотіла нас шукати, не знаю, а може, тато її не пустив до нас. Думаю, коли ми поїхали, йому писала чи вона, чи УГЦ, бо він отримував якісь листи і дуже сердився. Можливо, їх пересилали з нашої старої адреси. Він рвав їх на дрібні клаптики, так що ми не могли прочитати. Після того, як ми поїхали з Чапмен-Фарм, нам було заборонено говорити про маму.
— Ви знаєте, чому батько вирішив забрати вас із ферми? — спитав Страйк.
— Знаю тільки те, що він казав, коли тягнув нас звідти. Була ніч. Довелося перелізати через паркани. Ми всі хотіли забрати маму, благали тата дозволити нам її забрати, Мейв її кликала, а тато її за це вдарив. Сказав, що наша мама хвойда, — сумно розповіла Ніав, — і це дичина, бо в церкві жінки повинні… вони спільні, належать усім чоловікам. Але тато, видно, вирішив, що мама не братиме в цьому участі, і це… важко повірити, я знаю, але такий він був. Він вважав, що може приєднатися до церкви і робити тільки те, що хоче, а решту ігнорувати. Ідіотизм! Церква виступає проти шлюбу. Всі повинні спати з усіма. Потім я чула, як він казав нашому дядькові, що Лін не його дитина… Мені дуже неприємно все це розповідати, бо я пам’ятаю маму як дуже… ну, чесну жінку. Я не думаю, що вона хотіла б спати з кимось крім тата. Все це так… дивно, — понуро додала Ніав. — Це неможливо пояснити людям, які не розуміють, що таке УГЦ. В одинадцять років я почала казати, що моя мама померла. Так було простіше.
— Мені так прикро, — мовила Робін, не знаючи, що ще тут сказати.
