— О, та я в нормі, — відповіла Ніав, яка вже здавалася не молодою, а значно старшою за свої роки. — Порівняно з Ойсином та Мейв я легко відбулася. Вони так і не оговталися від УГЦ. Мейв постійно по лікарях, на лікарняних, на купі пігулок. Постійно їсть, стала дуже велика, ніколи не мала стабільних стосунків. А Ойсин пиячить. Вже має дітей від двох різних дівчат, а йому всього двадцять три роки. Працює чорноробом, просто щоб мати на що випити. Я старалася допомогти, якось їх підтримати, бо тільки я вибралася звідти більш-менш неушкодженою і відчуваю за це провину. Вони злі на мене. Кажуть: «Тобі легко казати, одружилася з багатим дідом». Але я краще давала собі раду, щойно ми пішли звідти. Я пам’ятала життя до церкви, то зміни не так сильно мене шокували. Я швидше призвичаїлася до школи, я мала більше часу з мамою… але я досі не терплю Девіда Бові. В УГЦ постійно ставили «Heroes», щоб розкручувати людей на емоції. Але справа навіть не в цій пісні. Я просто не переношу його голос… коли Бові помер і всюди крутили його музику, це був такий жах…
— У вас є фотографії матері? — спитав Страйк.
— Так, але тільки дуже старі.
— Нічого. Нам просто треба поєднати імена та обличчя.
— Вони нагорі, — сказала Ніав. — Я можу…
— Якщо ваша ласка, — сказав Страйк.
Ніав вийшла. Страйк узяв іще одне печиво.
— Смакота, — сказав він із повним ротом шоколадної крихти.
— Не давай йому, — попередила Робін, бо Безіл вже поклав лапу Страйкові на коліно. — Собакам дуже шкодить шоколад.
— Вона каже, що тобі не можна, — повідомив фоксику Страйк і запхав до рота залишки печива. — Я нічого не вирішую.
Почулися кроки Ніав. Вона повернулася до кухні.
— Це мама, — сказала вона, простягаючи Страйку вицвілий полароїд.
Схоже було, що фото зробили на початку дев’яностих. Білява Дейдре Догерті дивилася на нього з-за пари квадратних окулярів.
— Дякую, — сказав Страйк і зробив нотатку. — Ви не проти, якщо я його сфотографую? На оригінал не претендую.
Ніав кивнула, і Страйк клацнув фото на мобільний.
— Отже, ви прожили на фермі три роки? — спитав він.
— Саме так… але я не знала цього, поки не вибралася звідти. Там немає ні календарів, ні годинників.
— Зовсім? — спитала Робін, думаючи про свої четвергові візити до пластикового каменя.
— Зовсім, і дні народження та інші свята теж не справляють. Пам’ятаю, як ішла лісом і думала: «А раптом мій день народження сьогодні, я ж не знаю». Але керівники того місця знали наші дати народження, бо з досягненням певного віку відбувалися певні речі.
— Які, наприклад? — спитав Страйк.
— До дев’яти років ми спали у змішаних спальнях. А тоді переходили в роздільні для різних статей, і треба було писати в щоденник, який читатимуть церковні старійшини. Звісно, ніхто не писав того, що насправді думав. Я скоро зрозуміла, що достатньо записати щось одне, що я сьогодні вивчила, і щось одне, що сподобалося. «Сьогодні я дізналася більше про фальшиве «я», — промовила вона безбарвним голосом, — і про те, як із ним боротися. Я розумію, що фальшиве «я» — це погана частина тебе, яка прагне поганих речей. Перемогти фальше «я» дуже важливо. Мені дуже сподобалася сьогоднішня вечеря. Були курка, рис і багато співів».
Безіл під столом нарешті заспокоївся і поклав кучеряву голову Робін на ногу.
— У тринадцять років нас переселяли до дорослих спалень, — провадила Ніав, — і ми починали ходити на Маніфестації та вчилися, щоб стати чистим духом. Діти, які виросли в церкві, казали мені, що чисті духом мають особливі сили. Пам’ятаю, як мріяла, що дуже швидко я стану чистою духом, розіб’ю стіни спалень, схоплю маму, Ойсина та Мейв і полечу з ними геть звідти… Важко сказати, справді я в це вірила чи ні… побувши там якийсь час, починаєш вірити в божевільні речі. Але як стати чистими духом, я вам не скажу, — кисло всміхнулася Ніав, — бо коли ми пішли, мені було тільки одинадцять.
— Який розпорядок у дітей? — спитав Страйк.
— Заучування догматів церкви, купа розмальовок і походи до храму на мантри, — відповіла Ніав. — Це було страшенно нудно, і нагляд був дуже ретельний. Справжніх уроків не було. Зрідка нас відпускали погратися в лісі.
Пам’ятаю, як одного дня, — веселішим тоном провадила Ніав, — ми з Ойсином знайшли в лісі сокиру. Там було велике старе дерево з порожнім стовбуром, і якщо залізти на верхні гілки, то можна було заглянути всередину. Якось ми з Ойсином взяли довгу гілляку і почали копирсатися нею в тому дуплі, і побачили дещо на дні. Вона було десь така, — Ніав розвела руки на півметра, — з іржавим лезом. То була сокира для дров, але Ойсин вирішив, що на ній кров. Але ми не змогли її дістати, не дотягнулися.
Ми про це нікому не розповідали. Ми навчилися нікому не казати навіть про дуже безневинні речі, а з цього придумали історію, що то Мадзу завела неслухняну дитину до лісу і там убила. Ми в це майже вірили. Ми дуже боялися Мадзу.
— Боялися? — перепитала Робін.
— О Боже,
— Що саме ви маєте на увазі? — спитав Страйк.
