— Гаразд, моя хороша, — мовив доктор Маєрс, і вони пішли Старим двориком до проходу біля каплиці. — Не хочу гратись у професора, але з огляду на наш пункт призначення, не можу не уточнити дечого. Насправді фраза «Макдуфе,
Його тон легкий, невимушений, з ледь відчутними зверхніми нотками. Тон консультанта, який тлумачить свій улюблений предмет улюбленому студентові. Раптом Ганні здалося, що вона ніколи не покидала цього місця.
ДЕСЬ ЗА ГОДИНУ вони вже обійшли бібліотеку, студентську кімнату відпочинку, каплицю, велику залу й бар, а отже, логічно, що лишилося ще одне місце. Перетнувши Старий дворик і пройшовши під Червеллською аркою, Ганна зрозуміла, куди вони йдуть і відчула, як всередині неї розростається напруга від передчуття подальшого. Дитина, здавалося, відчула її хвилювання і неспокійно заворушилася.
Вони пішли навпростець газоном Фелловзького саду тепер законно, подумала Ганна, бо ж разом зі співробітником. Коли вибралися з тіні будинку голови коледжу й опинилися в осяяному сонцем Новому дворику, доктор Маєрс зупинився.
— Ви, певно, знаєте, а Ганна безсумнівно знає, що ми зараз у Новому дворику. Припускаю... не хотів би наполягати... тут кімната вашої сестри. — Він із сумнівом в очах глянув на Ганну, а потім на Новембер, ніби не знав, як висловити бажане. — Ви?..
«Ви хочете побачити, де вбили вашу сестру?»
Ганна розуміла його вагання. У суспільстві немає узвичаєного рецепта, як запитувати про таке.
— Так, я хотіла б побачити її колишнє помешкання, якщо можна, — рішуче відповіла Новембер. — Якщо ні, то я зрозумію.
Зазвичай під час триместру потрапити на екскурсію до студентських кімнат складно, але насправді, — мовив доктор Маєрс, — насправді з кімнати, точніше, з усіх кімнат на тих сходах, поробили кабінети й службові приміщення, після, ем... після смерті вашої сестри.
— Ага, — з розумінням мовила Новембер. Ганна подумала, що таке рішення цілком виправдане. Сьомі сходи, певно, мали погану славу серед студентів. Навряд чи батьки якоїсь першокурсниці захотіли б, щоб їхня донька провела перший навчальний рік у кімнаті вбитої студентки. — Так. Я розумію. Добре, коли так, я б хотіла побачити те місце, якщо можна. Але Ганна, мабуть, хотіла б відпочити. — Вона обернулася до Ганни, звівши одну брову. — Ганно? Може, посидиш тут, поки професор Маєрс показуватиме мені кімнату?
Ганна хотіла сказати «так». Їй боліли ноги, а в душі вирував вихор почуттів. Дитина нервово сіпалась у животі, реагуючи на її прискорений пульс. Ганна розуміла, що Новембер дарувала їй шанс уникнути всього.
— Ні, — почула Ганна власний голос. — Я хочу піти.
Вона зайшла так далеко. Тепер відступати не можна.
Ідучи вздовж дворика, Ганна відчувала якусь дивну відірваність від реальності. Вона наближалася до місця, що дало їй найстрашніший досвід у житті, але коли під ногами затріщала рінь, відчула, як у свідомості зринають щасливіші спогади. Пригадала їхні з Емілі пікніки на берегах річки Червелл. Упізнала лавку, де Раян одного літнього вечора вирізав своє ім’я, арку до третіх сходів, яку якийсь проворний студент заклеїв скотчем, щоб пожартувати під час благодійно-розважального тижня. Сонце сховалося за небосхилом, і у дворику засвітилися ліхтарі. Сутінки поволі густішали, дві постаті поряд з нею тьмяніли, поринаючи в них. Ганна ніби перенеслась у минуле, в один з далеких зимових вечорів, і йшла з Ейпріл і Г’ю до своєї вітальні.
Доктор Маєрс повів їх до арки сьомих сходів. Ганна впізнала під своїми ногами камінь, знайомий навіть через десять років. Усе так само як і тоді: крок у темряву, а потім — з тим самим невеликим зволіканням — спалах світла. Та сама луна. Доктор Маєрс більше нічого не коментував, ніби не міг дібрати слів. Вони пройшли повз першу й другу кімнати, проте на дверях не було жодних папірців з іменами студентів, тепер там були написи «Склад» і «Приймальня 1». Підіймалися далі, минали майданчик за майданчиком. Деякі двері були відчинені. Усередині Ганна бачила не ліжка й студентів, а столи адміністраторів — те, що зазвичай лишається за лаштунками: клопітку працю безлічі працівників коледжу.
На верхньому поверсі двері до кімнат були зачинені. Доктор Маєрс зупинився на майданчику й легенько постукав.
— Заходьте, — пролунав жіночий голос з легким йоркширським акцентом. Доктор Маєрс штовхнув двері й зайшов, притримуючи їх, щоб Ганна й Новембер могли зазирнути всередину. У кімнаті були два порожні столи, купа канцелярських шафок і тек. Жінка стояла біля вікна й одягала пальто.
— Ой, Гораціо, вітаю. Ви чогось хотіли? Я саме думала йти.