Та дівчина полностью

— Тебе хвилює алібі Маєрса? — стривожено запитала Новембер. — Я вже теж думала, що він міг повернутися. Після того як забезпечив собі алібі на конференції.

Ганна похитала головою.

— Навряд чи. Коли? Чергові побачили б його біля головних воріт. А якби пішов через запасні, то мусив би скористатися своєю ідентифікаційною карткою. Тоді його вхід зафіксували б. Тобто... — Ганна притихла, бо раптом їй дещо спало на думку. — Хіба що... він міг перелізти через ту лазівку в стіні.

— Лазівку? — спантеличено перепитала Новембер, і Ганна усвідомила, що ці всі подробиці їй невідомі. Так, вона страшно схожа на Ейпріл і, очевидно, знає чимало про їхню дружбу й часи в Пеламі, але її ніколи не було з ними, вона отримувала всю цю інформацію з других вуст. Ганна постійно забувала про це.

— Пелам у ті часи, як і зараз, був повністю обгороджений стіною, — пояснила Ганна. — Вона дуже надійна. Але в одному місці за клавдом була лазівка. З боку вокзалу. Хоча не можу уявити, щоб Маєрс перелазив там. Цим користувалися студенти, щоб скоротити шлях, коли запасні входи були вже зачинені. Але ж не співробітник, що повернувся з конференції.

— То... що тоді? — невпевнено й зніяковіло запитала Новембер. Вочевидь вона не хотіла сильно допитуватися, але дуже непокоїлася через мовчання Ганни.

На Ганниних колінах завібрував телефон. Вона опустила погляд і побачила Віллове повідомлення: «Як усе минуло? Можеш говорити?»

— Зажди, — мовила вона, — це Вілл. Треба відповісти, бо він хвилюється.

Вілл узяв слухавку після першого ж гудка.

— Привіт, ну що ти там? Як усе пройшло?

— Усе добре. Ми з Новембер їдемо в таксі до готелю, тому я не можу довго розмовляти. Зустріч минула... він був люб’язний і дуже допоміг. — Вона розуміла, що говорить про Маєрса, ніби про рецепціоністку в готелі, проте не знала, як пояснити інакше. — Вілле, я не думаю, що то він.

— Як це? — занепокоєно запитав Вілл. — Звідки такі висновки?

— Його там не було. Новембер відверто запитала, що він бачив, а він сказав, що того вечора не був удома. Тому його і не викликали свідчити в суді. Припускаю, що поліція перевіряє такі речі, тому, гадаю, він не лукавить. Що скажеш?

На іншому кінці лінії залягла німа тиша. Здавалося, Вілл замислився.

— Вілле?

Знову мовчання. Потім Вілл прокашлявся.

— Звісно, ти маєш рацію. Алібі є алібі. То... ти тепер додому?

— Так.

— Прекрасно, — мовив він з відчутними нотками полегшення в голосі. — Я радий. Знаю, ти дуже хотіла цього, але страшенно тішуся, що все нарешті позаду й ти позбулася тривог.

Тепер притихла Ганна. Вілл почекав на її відповідь, а потім заговорив знову, вже різкіше:

— Ганно? Теперусе позаду? Правда ж?

— Я... — заговорила Ганна, але затихла, бо не знала, що сказати. Лише розуміла, що не може, не хоче обманювати Вілла. А правда така: вона не певна, що все позаду. Осяяння, яке прийшло їй до голови під час екскурсії, дедалі більше захоплювало її думки. Їй потрібна дрібка часу подумати, осягнути все розумом.

— Ганно... — знову заговорив Вілл. У його голосі бриніло застереження, а ще спустошення. — Кохана, та це вже смішно. Прошу, благаю, просто благаю тебе — облиш і забудь усе. Ти вже винюхала достатньо, не роби дурниць. Ти ж не якась там вагітна міс Марпл.

Ті останні слова він, мабуть, хотів сказати легковажно, пом’якшуючи своє очевидне тривожне роздратування, але взяв фальшиву ноту, прозвучав чванливо й зневажливо. Ганна, і без того напружена, відчула, як її пройняла несамовита лють.

— Класно, що для тебе смерть Ейпріл така смішна.

Ганна розуміла, що її слова несправедливі, але було вже пізно — тепер вона не могла їх зректися.

— Ганно, я зовсім інше мав на увазі, ти прекрасно розумієш, — пояснив Вілл з демонстративним спокоєм. — Послухай, думаю, я був дуже толерантним...

Знову цей тон. Автократичний власницький тон штибу «я тут бос».

— Дуже толерантним? — Ганна намагалася приховати сарказм у голосі, але не змогла. — Дуже толерантним? Ти про те, що дозволив мені «винюхати» все, так? Ох як толерантно з твого боку.

— Ганно, — мовив Вілл. Було чутно, що він на межі вибуху й щосили тримався за останню ниточку самоконтролю, а його голос тремтів від напруги. — Ти знаєш, що я не хотів цієї поїздки. Та щоб воно згоріло все! Ти на шостому місяці, ти не маєш ритись у якійсь справі, до якої всім байдуже...

— Усім байдуже?! — скрикнула вона так, що Новембер і таксист здивовано глянули на неї. — Якщо вбивця Ейпріл розгулює десь на волі, то мені не байдуже, Вілле, і я не можу повірити, що тобі однаково...

— Та що ти мелеш?! — теж закричав Вілл, так гучно, що вона мусила забрати телефон від вуха. — Та що ти, горіло б воно, мелеш?! Я переймаюся, переймаюся, як і ти. А те, що я не хочу, щоб моя вагітна дружина ризикувала нашою ненародженою...

Ганна поклала слухавку.

Її руки тремтіли. Серце калатало так несамовито, що їй ставало погано.

«Подумай про дитину. Подумай про дитину».

— Ганно? — нерішуче мовила Новембер. — Ганно? Усе гаразд?