Та дівчина полностью

— Ось тут усе й сталося, — згодом озвалася Новембер. — На світлинах бачила це місце.

— Так, — коротко відповіла Ганна. Раптом вона зрозуміла, що не хоче тут бути. Спогади підступили надто близько, зароїлися навколо, болісно вриваючись до її голови. Ейпріл, розпластана на килимку, її щоки ще жевріють життям, на них видніються залишки мідного гриму.

Ганна похитнулась і відступила, втримуючи рівновагу. Здавалося, що от-от знепритомніє.

— Усе гаразд? — запитала Новембер, стривожена її виглядом. — Ти дуже зблідла. Сядь.

Ганна кивнула й навпомацки пішла до стільця. Хтось постукав у двері. Новембер різко озвалася:

— Хвилину! Ганні трохи недобре.

— Ой, звісно, — долинув стурбований голос доктора Маєрса крізь двері. — Допомога потрібна?

— Ні, їй просто треба трохи посидіти.

— Усе добре, — видавила із себе Ганна. — Я зможу йти.

— Це він хай відсохне від нас, — пробурмотіла Новембер. — Сиди, поки тобі не покращає.

«Для цього потрібно багато часу», — хотіла відповісти Ганна, але зрозуміла, що Новембер мала на увазі. І також усвідомила, що їй насправді ніколи не покращає.

Щось зламалося в ній тієї ночі, коли вбили Ейпріл. Щось, чого вже ніяк не виправити — ні любов’ю Вілла, ні турботою мами, ні дитиною, що народиться.

Ні тим крихким спокоєм, який вона створила в Единбурзі.

— Зі мною все гаразд, — мовила вона й підвелася, обережно спираючись на стіл. — Просто є... є ще дещо.

Стривожена Новембер стояла на місці. Ганна ж пішла в інший бік кімнати до дверей праворуч від вікна й відчинила їх.

Кімнату перетворили в щось на кшталт канцелярської крамниці: коробки з бандерольними конвертами й просто конвертами, офіційними бланками, ручками, пеламськими фірмовими мапами й листівками.

Ганна завмерла й роззирнулася, намагаючись пригадати. Останній промінь вечірнього сонця пробився крізь осіннє хмаровиння й косо впав крізь олив’яне вікно на старі дубові дошки. І раптом вона знову побачила свою стару кімнату: ліжко, як завжди, праворуч, а напроти — письмовий стіл. І себе теж. Ганну. Не теперішню, а колишню. Ганну з тих часів, що були до. Молоду, щасливу, сповнену надій і очікувань, таку нестерпно й невимовно невинну перед усіма жахіттями, яке життя приготувало для неї.

Вона зупинилася на мить і кинула прощальний погляд на тінь дівчинки з далекого минулого.

А потім відпустила двері й обернулась обличчям до сьогодення.

— То що там? Як усе пройшло?

Зітхнувши, Ганна пригадала про прямолінійність Емілі. Невеличка формальна бесіда вже була позаду, а їхні замовлення — на столі, тож тепер Емілі перейшла до справи.

— Та ніби... добре? — Ганна глянула на Новембер, щоб запевнитися, але та, намотуючи рамен на палички, тільки знизала плечима.

— Добре? Ти про що? Я питаю: він винен чи ні?

Ганна мимоволі здригнулася, а Емілі глянула на неї і злегка зніяковіла.

— Вибач, трохи переборщила. Але хіба ви тут не для цього? Він щось пояснив? Сказав, чому не прийшов на допомогу?

— Так, — озвалася Новембер. Вона пожувала локшину, а потім ковтнула. — Його там не було.

— Що?

— Він так і сказав: його там не було. Тому він нічого не чув, тому не прийшов на допомогу й саме тому його не викликали до суду надавати свідчення. Він виступав на конференції в Кембриджі й лишився там ночувати. Тож нічого не чув і не бачив.

— Чесно? — допитувалась Емілі, перевівши здивований погляд з Новембер на Ганну, ніби вони прикривали доктора Маєрса. — А ви не думали, що це просто зручне виправдання?

— Та не знаю, — мляво відповіла Ганна. — У всякому разі так він сказав, коли Новембер попросила розповісти щось про ту ніч. Тоді його слова звучали переконливо. Якщо поліція повірила йому, то, певно, так і було.

— Тобто всі ці пошуки зійшли на нуль? — запитала Емілі.

— Можливо, — відповіла Ганна.

— Ти маєш на увазі, що, можливо, і не зійшли? Ви щось з’ясували?

— «Можливо» означає «можливо», — дещо уїдливо озвалася Ганна, шкодуючи, що вибрала саме це слово. Вона й сама не була певна, чи точно їхні пошуки зійшли на нуль. Розмова з Новембер у кімнаті подарувала їй свіжий погляд на одну річ, річ, яка відтоді не давала їй спокою. Однак Ганна вагалася, чи варто ділитися своїми думками з Емілі. Щонайменше не зараз, поки вона ще не усвідомила всіх глибинних зв’язків.

ЗГОДОМ НОВЕМБЕР І ГАННА ПОЇХАЛИ НА ТАКСІ до готелю.

— Усе добре? — запитала Новембер.

— Ти про що? — Ганна совалася на сидінні. Вона ніяк не могла зручно всістися. Пасок безпеки тиснув їй на живіт, а спина боліла від ресторанних модних лав без спинки. — Ти про те, що я не захотіла кави? Я просто втомилася, не більше.

— Я не про каву. Просто ти так притихла під час трапези. От я й подумала, що щось сталося.

— Катастрофа, — пробубніла Ганна і прикусила губу. — Було так помітно?

— Трохи. — Новембер зніяковіла. — Емілі стала розпитувати про доктора Маєрса, а ти... ти просто замкнулась у собі. Я щось пропустила? Ми ж пішли туди вивідати, чи він винен, тож у її розпитуваннях не було нічого несподіваного.

— Так, — мовила Ганна, потерши обличчя. Її відповідь Новембер про втому була дуже применшеною.