Та дівчина полностью

Кілька хвилин вона так і стояла на колінах, тремтіла, а піниста вода крапала на красивий кахель із геометричним візерунком. Потім повільно, дуже повільно Ганна підвелася й навпомацки пішла до рушникосушки. Ідучи, мусила триматися за вмивальник. Не можна послизнутись і впасти, не зараз. Дитина не має нікого, крім неї.

Ганна загорнулася в рушник і поволі опустилася на підлогу, притулилася спиною до нагрітої решітки, а потім не-змигним поглядом втупилася поперед себе, чекаючи, коли вщухне тремтіння.

Та воно не вщухало.

ДЕСЬ ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Г’ю постукав у двері.

— Ганно, усе гаразд? Ти щось дуже притихла.

Вона мовчала. Її зуби надто сильно цокотіли.

— Ганно?! — тепер стривожено погукав Г’ю. — Скажи, будь ласка, бодай щось. — Він почекав, потім знову постукав і сказав: — Ганно, я заходжу Ти не проти?

Вона хотіла відповісти. Хотіла сказати, що все гаразд, але це неправда.

Двері повільно й зі скрипом прочинилися. Г’ю обережно просунув голову в щілину. Тепер він був в окулярах й одягнув інші штани — з ялинковим принтом і гострими кантами спереду.

Він змінився на обличчі, коли побачив її — біля рушникосушки, зіщулену, бліду, безмовну й тремтячу.

— Господи, Ганно, у тебе шок. Зараз я поможу.

Вона спробувала підвестися самостійно, та не змогла: ноги були кволі, наче гумові. Г’ю взявся допомагати їй. Він притримував рушник, щоби прикрити її голе тіло, і відвернувся, коли той сповз і оголив її живіт.

— Ви-ви-вибач, — спробувала сказати вона.

Але він тільки й повторював:

— Не хвилюйся, не хвилюйся... Анно, я ж лікар, я таке бачив, нічого страшного, у тебе відкладений шок. Нічого дивного, така новина про Вілла кого хоч ошелешила б. Проходь сюди. Я принесу тобі чогось гарячого й солодкого. Що ти, усе ж гаразд. Усе гаразд...

Вони пошкутильгали коридором до гостьової спальні.

Г’ю відкинув ковдри й допоміг їй залізти під них.

— Не засинай, добре? — суворо мовив він. — Я повернуся із чимось, що допоможе.

Тремтіння вщухало, і Ганна відчувала неймовірну, просто безмежну втому, але слухняно не заплющувала очей. За хвилину Г’ю повернувся з грілкою та чашкою дуже солодкого чаю. Її нудило, але він змусив випити хоча б трохи.

— Дай мені поспати, — зрештою заблагала Ганна. Вона не могла думати про поліцію, не тепер, не в такому стані, коли вся бліда й тремтить. Десь через годину, мабуть. А зараз відчувала раптову нищівну втому — як ніколи досі. Якусь мить Г’ю пильно дивився на неї, а потім кивнув.

— Ну добре. Ти геть знесилена. Я просто поміряю твій тиск, гаразд?

Ганна кивнула. Г’ю відійшов, а через кілька секунд повернувся з електронним вимірювачем. Він прислухався до клацання й дзижчання, коли прилад зчитував показники, а потім зняв манжету й завмер, тримаючи палець на її пульсі та рахуючи.

— Усе... нормально? — запитала Ганна. Слова давалися їй важко. Вона відчувала непереборну втому. Г’ю кивнув.

— Усе добре. З тобою все добре. Не хвилюйся. Змерзла?

Ганна хитнула головою. Її руки й ноги залишалися затерплими, але тремтіння поволі вщухало. Грілка дарувала тілу тепло.

— Лягай поспи, — лагідно мовив Г’ю. — Розбуджу тебе через кілька годин, гаразд?

— ...разд, — мовила вона через силу. А потім заплющила очі й плавно поринула в блаженну темряву.

— Ганно, — пролунав ніжний наполегливий голос... але не Біллів. — Га-а-анно. Час прокидатися.

— Що? — озвалася Ганна, примружившись. Спробувала сісти, а ще зрозуміти, де вона... а тоді згадала. У квартирі Г’ю. І, о господи, роздягнута. А ще чомусь темно.

Вона натягнула ковдру на груди. Спогади раптом повернулися. Ванна. Втеча до Г’ю. Вілл.

Біль, як від удару ножем у бік. Нестерпний.

Стурбований Г’ю стояв над нею. Йому на очі впав чуб, він здмухнув його звичним жестом. Ганні заболіло серце.

— Котра година? — хрипко запитала вона, приклавши руку до голови, яку пройняв штрикучий біль. Вона почувалася.. . ця думка навіть здивувала її. Почувалася ніби з похмілля. Так, наче прогульбенила всю ніч. Однак реальність настільки відрізнялася, що якусь мить їй хотілося розсміятися. Хіба отак почувається людина, що пережила шок?

Г’ю глянув на годинник.

— Майже четверта. Треба бути у відділку о четвертій тридцять. Ти нормально почуваєшся?

— Майже четверта? — Ганна різко підвелася, відчувши сплеск адреналіну. — Ти жартуєш? Я весь день проспала?

— Ти спала як убита. Але й зараз маєш не найкращий вигляд.

Вона приклала руку до голови.

«Не найкращий» — не те слово. Ганна почувалася сп’янілою та дезорієнтованою, а в роті стояв огидний гіркий хімічний присмак. Раптом вона усвідомила, що сказав Г’ю.

— Вибач, ти щось казав про поліцію?

— Так, але послухай... — озвався він і підняв руку. — Я нічого не розповідав їм. Подумав, що то не моє діло. Просто сказав, що моя подруга має важливу інформацію, запитав, чи можемо ми прийти й дати письмові свідчення. Вони запропонували зустрітись о четвертій тридцять. Ти ще можеш відмовитися, якщо хочеш.

— Ні, — заперечила Ганна. Її руки були холодні, а щоки бліді, але вона хотіла поїхати. Розуміла, що мусить.