Та дівчина полностью

— Так, — відповіла Ганна. Вона обхопила себе руками й стиснула зуби, щоби приборкати цокотіння.'

Пролунало протяжне «Бз-з-з», і Ганна штовхнула двері так сильно, що ті влетіли в приміщення й гупнулись об обмежувач.

Усередині, у коридорі, було не дуже тепло, але значно краще, ніж надворі. Ганна натиснула кнопку старомодного ліфта з ґратчастими складаними дверцятами й стала чекати, поки він з гуркотом спуститься. Підіймаючись до квартири Г’ю, вона боролася з бажанням упасти на коліна, схопитися за живіт і заволати через щойно пережитий жах — жах, який тільки тепер усвідомлювала цілком. А Г’ю... Г’ю намагався застерегти її. От що найгірше. Він попереджав її, що станеться, якщо вона й далі копатиме, відмовляючись прийняти версію подій, з якою всі навчилися жити. Г’ю застерігав її, вона ж проігнорувала його слова, а тепер розплачується.

Згодом ліфт гучно зупинився на п’ятому поверсі. Г’ю стояв у коридорі з горнятком кави в руці. На ньому був шовковий халат із принтом пейслі, він досі не надів окулярів, тому його обличчя мало дивний вигляд — ніби незавершений і вразливий. Та щойно Ганна відсунула складані мідні ґрати, він ураз змінився на лиці — спантеличена привітність обернулася на розгубленість і шок.

— Що... Ганно, сонце, що сталося? Де твоє взуття? І звідки... звідки ця кров?

Ганна опустила погляд. Справді: її ноги в крові. Вона навіть не зауважила, коли поранилася. Мабуть, наступила десь на шматок скла або тернулася пальцем об шорсткий асфальт — хай там як, а на ліфтовій кахельній підлозі з шаховим візерунком червоніли плями.

— От зараза, Г’ю, вибач...

Вона спробувала зігнутися в тісному ліфті й дотягтися до плями, але живіт заважав.

Г’ю хитнув головою, міцно взяв її за руку, змусив випростатися й притиснув свою долоню до її спини — сильно, але по-дружньому. А потім повів коридором до відчинених дверей своєї квартири.

— У жодному разі. Ти негайно йдеш усередину. Я викличу прибиральницю, вона все зробить.

— А твої килими... — мовила Ганна й зупинилася біля входу до квартири. Вона забула про килими — чистісіньку кремову стежину, що тягнеться вздовж просторого коридору й сходів. Г’ю закотив очі, що промовляли: «Та до одного місця ті килими», та все ж зупинився, відчинив вбудовану шафку й витяг звідти пару капців.

— Тримай, якщо так переймаєшся. А тепер, заради бога, сядь, бо ти зараз упадеш. Що взагалі коїться?

— То був Вілл, — через силу мовила вона й із жахом зрозуміла, що більше не видавить із себе жодного слова. Натомість відчула, як глибоко всередині неї скупчилися гарячі сльози, стали продиратися догори, обпекли їй очі й покотилися донизу. З горла вирвався жахітний зойк, а потім ще один. Нараз вона зайшлася голосним невпинним риданням, що звело все тіло й, здавалося, от-от розірве її на шматки.

— Ой, Ганно, та що ж ти... — ніяково мовив Г’ю і незграбно розпростер руки, а Ганна мимоволі притиснулася до нього.

Він не з тих людей із природним даром обійматися, бо ж надто високий, кістлявий і неповороткий для таких ніжностей. Та водночас хороший і добрий, а ще він — Г’ю. Ганна, втупившись обличчям у шовковий декорований закот його халата, голосила, як дитя, а її живіт незручно втиснувся між ними.

Згодом її ридання перейшли у квиління, потім — хлипання, і насамкінець — стали тремтливим диханням. Ганна опанувала себе й відійшла від Г’ю. Витираючи очі й окуляри, вона здригнулася від сорому, бо забруднила дуже дорогий, призначений тільки для «сухого» прання, одяг.

— Вибач, — мовила вона хрипким голосом. — Я не хотіла... Боже, твій прекрасний халат. Вибач, Г’ю. — Вона шморгала носом і ковтала сльози. — У тебе є серветка?

— Ось, — відповів Г’ю і простягнув їй випрасувану лляну хустинку з ініціалами «Г. Е. Б.» у куточку. Ганна навіть не запримітила, де він так швидко її взяв. Вона вагалася, бо вдома використовує паперові серветки, але зрештою висякалась і зрозуміла, що тепер не зможе повернути її. Мить повагавшись, поклала її до кишені, щоб вкинути в кошик для білизни, коли піде до ванної кімнати.

— Ліпше? — запитав Г’ю, і Ганна кивнула.

То була правда, але не зовсім. Їй нагально треба було виплакатися. Їй справді полегшало від цього — таке моральне очищення не порівняти з жодною розмовою. Та, з іншого боку, нічого не змінилося. Усе так само жахливо, заплутано й невиправно, як і тоді, коли тільки ввійшла до цієї квартири.

— Проходь до вітальні й сідай, — мовив Г’ю. — Я заварю чаю, а потім ти розповіси мені про все.

ЧЕРЕЗ ПІВ ГОДИНИ ГАННА сиділа на білому оксамитовому дивані у вітальні, підібгавши під себе ноги в капцях і накинувши на них ковдру. Г’ю підпер голову руками.

— То він зізнався? — недовірливо запитав Г’ю. — Справді сказав, що вбив Ейпріл?

— Прямо не сказав, — мовила Ганна, сама не вірячи своїм словам. — Але я запитала, а він відповів... — Вона замовкла, ковтнула й через силу повела далі: — Він спитав: «А ти як думаєш?» А потім розсміявся.