Та дівчина полностью

— О господи, — жалібно озвався Г’ю, а потім підвів голову й насуплено глянув на Ганну. — Краще б... Господи, краще б я нічого не казав тобі про ті звуки.

Ганна похитала головою.

— Г’ю, ні. Боже, ні. Якщо це правда... — Вона притихла. Не змогла промовити ті слова. Натомість відчула, що тоне, й ухопилася за соломинку: — Г’ю... а це точно був він? Чи, може, прибиральниця? Можливо, ти чув якісь інші звуки?

Однак Г’ю похитав головою. Здавалося, він враз постарів на десять років, намагаючись змиритися з тим, що розворушив.

— Ні, — прошепотів він. — То... то був він, Ганно. Я чув через стіну, як він з кимось говорив. То був Вілл.

Ганна усвідомила, що її остання надія померла. Відчуття було таке, ніби вона висіла над прірвою й щодуху трималася за стерту мотузку, а тепер обірвалася остання ниточка. Він був там. Він направду був там. І брехав їй понад десять років — упродовж усіх їхніх стосунків.

— А чому ти нічого не казав раніше? Чому нікому не розповів? — зрештою запитала вона й тільки тоді почула, що мимоволі в її словах з’явилися докірливі нотки.

Однак Г’ю лише жалібно похитав головою, ніби погоджувався зі звинуваченнями у свій бік.

— Бо він мій друг, Ганно, — відповів Г’ю зламаним голосом. — А ще я не думав, що ті звуки бодай щось значили. То був Невілл. Ти побачила, як він вийшов зі сходів, ми обоє побачили. Ніхто ж не міг потрапити туди за кілька хвилин. То хіба важливо те, що Вілл приїхав на кілька годинок раніше, ніж сказав? Та й ніхто мене не питав. Ніхто не спитав: «Ти чув, як твій найкращий друг повернувся в такий час, який може вщент зруйнувати його алібі?» Я ніколи не збрехав би навмисно, Ганно, ніколи. Але йти до поліції із цим... коли всі вважали Невілла винним...

Г’ю притих, зняв окуляри й сховав обличчя в долонях. Ганна із жахом подумала, що він, мабуть, так само шокований, як і вона. Вона втратила чоловіка. Він — найкращого друга.

Ганні знову на очі набігли сльози, вона зціпила зуби. Не можна розридатися знову. Вона мусить опанувати себе.

Їм разом треба подумати, як бути далі.

— Він не намагався зупинити тебе? — запитав Г’ю.

— Намагався, — мовила Ганна, не ймучи віри своїм словам. — Він... він погнався за мною. Але перечепився об стіл. Не уявляю, що було б, якби таки наздогнав.

Перед очима постала картина: худі міцні руки Вілла стискають Ейпріл за горло...

Ганна здригнулася від шоку — такого, ніби на неї вилили крижаної води: щоки обсипало жаром, а дихання пришвидшилося.

Вона швидко прогнала те видиво. Зараз воно геть недоречне. Як і всі розмисли про ті події. Їй треба рухатися далі.

— Гаразд, — мовив Г’ю, підвівся й побрів в інший кінець вітальні, до красивих панорамних вікон, з яких видно вулицю. Потім провів рукою по волоссю. — Гаразд. Тепер треба подумати, що робити далі. Вілл знає, що ти поїхала сюди?

Ганна хитнула головою:

— Ні.

— А твій телефон — він може якось відстежувати тебе? Вимкни геолокацію.

— Не можу. — Ганна порилась у кишені й дістала розбитий телефон. Тепер екран зовсім потемнів, став чорнющим і геть нечитним. — Я побила його зранку. Він остаточно здох. Хай там як, я не думаю, що це проблема. Вілл не мав... — Вона ковтнула, вдихнула й спробувала договорити: — Вілл не мав причини...

Вона знову притихла. Виявилося, ці слова важко сказати: до сьогодні її чоловік не мав жодних причин шпигувати за нею.

Їй не вірилося, що вони з Г’ю розмовляють про це.

Найбільше у світі вона хотіла почути Біллів голос, його здивований сміх: «Ти що, здуріла? Звісно, я не вбивав Ейпріл». Та натомість почула холодне брутальне: «А ти як думаєш?»

Ганна сховала обличчя в долонях. Новембер мала рацію. Їй не впоратися самотужки. Усе зайшло задалеко, стало надто небезпечним. Хай якою є правда, Ганна мусить поділитися інформацією з відповідними органами. Думка про такий вчинок не тішила, але й певною мірою дарувала полегшення: вона нарешті перекладе цей тягар на інших. Понад десять років Ганна відштовхувала ці сумніви подалі, відкидала відчуття, що того вечора щось було не так. Час визнати правду.

— Думаю... думаю, що треба йти до поліції, — мовила вона. — Г’ю, можна зателефонувати з твого телефона?

— Звісно, — відповів він, але, очевидно, ця думка гнітила його, як і Ганну. — Якщо хочеш, я теж поговорю з ними. Тільки зважай: коли зателефонуєш їм, вони певно захочуть, щоб ти прийшла до відділка й надала письмові свідчення. Не хочеш спершу довести себе до ладу? Ти геть знесилена.

Ганна опустила погляд на себе — на вим’яті штани й закривавлені ноги в позичених капцях. Вона хотіла якнайшвидше зателефонувати до поліції та покінчити з усім. Та водночас розуміла, що Г’ю має рацію. Розворушивши все, вона навряд зможе сказати: «Повернуся через кілька годин, треба сходити в душ».

— Гаразд, — мовила Ганна. — Чудова думка.

У її животі гучно забурчало. Умить вона усвідомила, що мало не непритомніє з голоду.

— А взагалі, можна я... можна я з’їм тост?

Г’ю кивнув.

— Звісно. Ходімо на кухню. Я щось приготую.