Штори були відслонені, і вікно скидалося на осяйний бурштиновий квадрат. Навіть попри дощ, Ганна розгледіла Вілла, який згорбився над столом і щось писав. Коли він підняв руку й утомлено потер очі, дівчина відчула себе непроханою гостею, тому відвернулася й майнула до галереї.
«Чому?» — запитувала вона себе, ідучи й силкуючись не озиратися через плече. Чому вона так катується? Завжди мимоволі дивиться на Вілла, розглядає чіткі обриси його обличчя за сніданком або форму його зламаного носа, коли він підводив погляд на високий стіл під час урочистих церемоній. Вілл — хлопець Ейпріл, абсолютно недосяжний, навіть якби вони й розійшлися. Не можна зустрічатися з колишнім найкращої подруги. Ніколи.
І попри все, Ганна з Ейпріл — найкращі подруги. Хай мають різне походження й характери, хай саме зараз, цієї миті, Ейпріл п’є веспери в якомусь приватному барі для закритого товариства, а Ганна плентається додому під дощем. Але так склалося, що їх поселили разом, і з цього народилася несподівана, але щира прихильність.
Ганна не могла її зрадити. Ані зараз, ані будь-коли.
У Новому дворику було тихо. Вийшовши з-під покрову галереї, Ганна чула лише стукіт дощу. А ще як тріщить рінь на доріжці, коли вона перетинала дворик. Під аркою сьомих сходів дівчина склала парасольку, струсила її і повільно попрямувала нагору. Кожна кімната звучала по-своєму: десь панувала тиша навчання, десь лунав сміх дружньої компанії або приглушена музика, надто тиха, щоб розпізнати пісню. На останньому сходовому майданчику вона зупинилася.
Двері доктора Маєрса — зачинені. А протилежні двері — їхні двері — були прочинені. Ейпріл обігнала її? Може, взяла таксі?
Насупившись, дівчина поклала руку на дерев’яні двері й штовхнула їх.
За мить вона впустила парасольку — і та з брязкотом впала, мокра тканина ляснула об підлогу. Ганна нажахано зойкнула.
— Що ви тут робите? — слова самі вирвалися з її горла, а голос здався чужим — на диво низьким і гортанним.
— І вам добрий вечір... — Джон Невілл схилився над журнальним столиком посеред кімнати, а побачивши Ганну, випростався. Вона відчула його запах — цей слабкий затхлий душок поту, який залоскотав нерви.
— Що ви робите в моїй кімнаті?! — запитала вона знову, мимоволі підвищуючи голос.
— Ну добре-добре, — відповів Невілл. Він випростався (вищий від неї сантиметрів на тридцять) і мало не зачепив головою витонченої керамічної люстри, яку Ейпріл встановила замість стандартного світильника. Його постать відкидала довгу тінь, а широке обличчя набрало невинно-ображеного виразу. У руках він тримав щось загорнуте в папір. — Вам прийшла посилка, яка не помістилася в комірці, то я думав зробити вам послугу й приніс її сюди. Якщо ви так дякуєте, то наступного разу я не морочитимуся з оцим.
— Спасибі вам, — сказала Ганна здушеним голосом і простягнула руку до пакунка. Вона сподівалася, що Невілл не помітить її тремтіння. Дівчина прагнула єдиного: щоб він
— А де ви взагалі були? — невимушено запитав Невілл. — Мокрі як хлющ. Замерзнете на смерть у цьому плащику.
Він і не думав іти з кімнати чи віддати посилку. Раптом Ганну охопила паніка. А якщо він не піде? А якщо він просто лишиться? Вона не вижене його самотужки.
Раптом їй урвався терпець. Вона проштовхалася повз нього, зайшла до своєї кімнати й зачинилася. Там сперлася на міцні дубові двері, відчуваючи дивну млість і нудоту.
Ганна тремтіла всім тілом від шоку й холоду. Глянувши вниз, побачила, якою постала перед Невіллом: джинси мокрющі, тонка бавовняна сорочка прилипла до шкіри там, де дощ просочився крізь плащ і накрапав з волосся — волога тканина прилипла до кожнісінького ребра й шва бюстгальтера. Її пройняло нестерпне почуття оголеності й беззахисності.
Вона досі стискала сумочку в лівій руці. Витягла звідти телефон, чуючи цокіт своїх зубів, втупилася в екран і розмірковувала, кому можна зателефонувати. У будиночку чергових де-факто працювала охорона коледжу. Навіть якщо сьогодні ввечері на службі був ще один працівник — а щодо цього вона сумнівалася, бо вечори зазвичай були тихими — навряд чи можна попросити його вигнати звідси свого ж колегу.
Ейпріл? Не після останніх подій. Ба більше, вона зараз у барі на іншому кінці міста і, напевно, уже п’яна.
Доктор Маєрс? Він був найближче й мав певний авторитет. Якби Ганна й справді розповіла комусь про поведінку Невілла, то, певно, саме йому — він її консультант, а отже, перший, до кого треба звертатися з особистими питаннями. Однак Ганну гризли дивні докори сумління від думки, що вона донесе на Невілла керівництву. Що вона їм скаже? «Він приніс мені посилку». Звучатиме не надто переконливо. Ба більше, вона не мала номера доктора Маєрса.
Ганна стояла, як скам’яніла, і не знала, що робити. Раптом її роздуми урвав стукіт у двері. Вона здригнулася, а серце у грудях несамовито загупотіло. Спершу подумала про Невілла: він намагається проникнути до її спальні? Однак стукіт був заслабким. Гупали не в її двері, а десь далі.