Та дівчина полностью

Вона затамувала подих, намагаючись приборкати цокотіння зубів, а тоді притисла вухо до дверей і спробувала зрозуміти, чи Невілл і досі у вітальні.

Не почула жодного звуку, навіть скрипу дощок. Але потім щось знову загуркотіло, болісно розірвавши тишу. Хтось, мабуть, пробирався до вітальні. Тобто Невілл уже пішов?

Повільно, аби не видати жодного звуку, Ганна повернула замок і відчинила двері до вітальні. Люстра була вимкнена, але в ніші біля каміна горіла лампа, освітлюючи порожню кімнату. Двері до коридору були зачинені.

Потім постукали знову — останній глухий удар, а разом з ним пролунав голос:

— Ейпріл? Ганно? Ви тут?

Вілл.

Ганна мало не пролетіла через вітальню до дверей, довго поралася із замком онімілими пальцями, та зрештою відімкнула його й побачила Вілла.

— Ваше світло... — почав був він, але, побачивши її погляд, зрозумів, що щось сталося і вмить змінився на лиці. — Ганно? Усе добре? Де Ейпріл? Щось сталося?

Ганні відібрало мову. Вона тільки й змогла похитати головою: ні, нічого доброго, ні, нічого не сталося. Зрештою, і те, й інше було правдою. Вілл зачинив за собою двері, провів її до дивана й допоміг сісти.

— Ганно, ти тремтиш. Що сталося? Мені покликати когось?

— Ні, — відповіла вона через силу, — усе гаразд. Вибач... я...

А потім вона зайшлася слізьми.

Лише через кілька секунд Ганна усвідомила, що Вілл обіймає її, а вона ридає в нього на плечі, відчуває тепло його тіла, вигин ніжної шиї, вдихає запах його прального порошку, гелю для душу й гарячої шкіри.

— Усе добре, — почула вона його напрочуд рідний і близький голос, відчула жаркий подих на своєму вусі. Він знову й знову повторював заспокійливі слова: — Усе добре. Я з тобою. Усе добре. Добре. Ти чого? Я ж з тобою.

Ганна відчула, як тремтіння поволі вщухає, а дихання вирівнюється. Вона не рухалася: хотіла лишитися в обіймах Вілла, якнайдовше відчувати його тепло та захист. Ганна притиснулася вустами до його сорочки, до ямки під ключицею. То не був поцілунок, але межа здавалася надто тонкою. І раптом вона усвідомила: якщо негайно не вирветься з його обіймів, то зробить дещо дуже й дуже дурне.

— Вибач, — кінець кінцем мовила вона й випросталася. Вілл відпустив її, хоча дещо неохоче — чи, може, їй привиділося? — а потім поклав руку на спинку дивана позаду, ніби й далі обіймав її, але без жодного доторку.

Ганна кашлянула, відкинула волосся назад і витерла очі, тішачись, що тьмяне світло у вітальні хоч трохи приховує її червоні очі й набрякле обличчя.

— Може, хочеш розповісти, що сталося? — тихенько запитав Вілл.

Ганна ковтнула. «Та не дуже», — такою була б чесна відповідь. Річ у тім, що тепер, коли Невілл пішов, вона хотіла єдиного: вдати, ніби нічого не сталося. Однак тепер це вже неможливо. Запала тривала тиша. Ганна добирала правильні слова, почасти сподіваючись, що Вілл заговорить першим або підведеться і скаже: «Ну гаразд, вже мушу йти». Але він не зробив ні того, ні другого, а й далі сидів у напруженій тиші й мовчав. Вона гостро відчувала його руку на спинці дивана, усвідомлювала, що, якщо відкинеться на подушки, його голе передпліччя торкнеться її потилиці.

— Та нічого такого, — через силу відповіла Ганна. То була брехня, до того ж очевидна. Вона відчувала, що балансує на краю прірви: сказати Віллові правду означає кинутися донизу й розв’язати клубок подій, яким не буде вороття. — Я повелася, як та дурепа. Цей черговий, Невілл, він дуже дивно ставиться до мене ще з перших днів. Нічого такого, на що я могла б упевнено нарікати, але... але я прийшла додому, а він був тут. Він нічого не зробив, — швидко додала Ганна, побачивши обличчя Вілла. — Я просто була шокована, от і все.

— Він був у твоїй кімнаті? — запитав Вілл, проігнорувавши її останні слова. Він радше розгубився, а не роздратувався. — Вибач, що? Це відколи чергові шастають по кімнатах студенток? Та взагалі по будь-яких студентських кімнатах?

— Він приніс мені посилку, — відповіла Ганна так, ніби виправдовувалася, але й не лукавила. Джон Невілл справді приніс посилку. Вона лежала на журнальному столику, просто перед ними. — Посилка не влізла до комірки.

— Добре, але... — Вілл, здавалося, на мить заціпенів. — Дурня повна! Відколи чергові таке роблять? Хіба вони не тримають великі посилки за прилавком? Вони ж не розносять речей по студентських кімнатах! Але навіть якщо й так, то не о... — він глянув на годинник, — то не майже о десятій вечора, заради бога. Ти вже й спати могла б. І як він взагалі сюди зайшов? Ти не замкнула дверей, коли йшла?

Не... не знаю, — спантеличено відповіла Ганна. Вона не думала, як Невілл потрапив усередину. Однак тепер ця думка жахала її. Чергові мають ключі? Чи, може, вони з Ейпріл лишили двері прочиненими? Вони поспішали, а ще Ейпріл верталася по рукавички. — Може, й так, — повільно мовила вона, — але... але не думаю, що ми забули зачинити двері.

— Це ненормально, Ганно, — сказав Вілл. Він похитав головою, а потім провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти прилиплий бруд.