Та дівчина полностью

— Та нічого такого, — майже благально сказала Ганна, її охоплювала паніка, бо все вислизало з-під контролю. Вона хотіла, щоб Вілл підбадьорив її, а не зробив ще гірше. — Нічого не сталося.

— Це не «нічого», а дикість якась. Це ж він тобі казав, що йому подобаються маленькі дівчатка?

— Що? — ошелешено перепитала Ганна. — Боже, та не так. Він сказав, що йому подобаються ввічливі дівчатка. А звідки ти взагалі... тебе ж не було з нами того вечора.

— Раян розповів. А є різниця? Просто дівчатка? Ввічливі дівчатка? Вальнутися можна!

— Можна, але не варто, — мовила Ганна, відчуваючи, що починає гарячкувати. — Ну... він не так сказав. Він мав на увазі, що йому подобаються ввічливі... Боже, яка дурня.

— Так, дурня. Чого ти його захищаєш? — Вілл розгубився і розгнівався водночас. Краєм ока Ганна бачила, як м’язи його передпліч напружувались і розпружувались, коли він стискав і розтискав кулак на дивані позаду.

— Та ні, я просто... — Її горло стислося від розчарування і безсилої люті. Як Невілл посмів, як він посмів зайти до її кімнати й забруднити все своїми лапами? І чого Вілл поводиться так, ніби винувата вона?

У Ганни запалали щоки, і вона підвелася.

— Усе гаразд, — мовила дівчина і пішла до вікна, навмисне відвівши погляд від Вілла, бо не могла дивитися йому у вічі. Вона провела рукою по конденсату на склі, створивши струмочки, які потекли до олив’яних смужок, і втупилася в нічну темряву. Над галереєю яскраво сяяли вітражні вікна каплиці, а вежа здіймалася в нічну височінь. Дощ припинився, чисте небо вкрилося зорями. Вона затремтіла, коли прохолода пройшла крізь щілини в старій рамі й торкнулася її вологого одягу. — Я не захищаю його, — зрештою мовила дівчина. — Просто... просто думаю, може, я надто гостро відреагувала. Я була шокована, коли побачила його в кімнаті, але... але ж нічого не сталося.

— Добре, — тихо відповів Вілл. Ганна почула шелест тканини — він підвівся. Потім прокашлявся. — Хочеш... хочеш я залишуся? Я можу побути в кімнаті Ейпріл... або на дивані.

Ганна заплющила очі. Її розпирало від бажання сказати «так». Вона не могла замкнути двері до вітальні на засувку, бо тоді Ейпріл не відімкне їх ключем і не зайде. Коли ж уявила, як лежатиме у своїй кімнаті й зі страхом чекатиме на можливе — хай навіть і малоймовірне — повернення Невілла, їй мало ноги не підкосилися. З іншого боку, вона думатиме про Вілла, що лежатиме за якихось кілька метрів, і між ними не буде Ейпріл... Це теж буде нестерпно, але по-іншому.

— Та все гаразд, — мовила Ганна так тихо, ніби сама до себе, і почула рипіння старих дощок від Віллових кроків. Він підійшов і став позаду неї.

— Вибач, — сказав він, — я не почув...

Вілл нерішуче поклав руку їй на плече. Ганна відчула разюче тепло його долоні, що пробивалося крізь вологу бавовняну сорочку, і мимоволі затремтіла, а він відсмикнув руку, ніби вдарений струмом.

Вибач, вибач, — повторив Вілл, а Ганна зрозуміла, що він сприйняв її реакцію як відразу до себе.

Та ні, — сказала вона, обернувшись, — просто...

А потім якось, Ганна й сама не зрозуміла як: чи то вона нахилилася до Вілла, чи то він притулився до неї, а чи вони просто випадково зіштовхнулися, як то часом стається з людьми, що незграбно рухаються в одному напрямку, намагаючись розминутися...

Та раптом їхні тіла опинилися зовсім поруч, а вона і не хотіла, і не могла поворухнутися. А потім відчула доторки його вуст, язика, і все її єство почало танути, сповнюючись млосною жагою.

З її вуст вирвався ніжний стогін. Губи Вілла опинилися на її шиї, а руки — під футболкою. Вона притискалася до нього, сп’яніла від його доторків, і знала, відчувала, що їхні бажання однаково сильні.

Потім з коридору донісся різкий звук. Вони одночасно відсахнулися і, задихані й нажахані, витріщилися одне на одного.

Їхні зіниці розширилися з переляку, а губи були ще м’які й вологі від поцілунків.

— Бляха, — кинув Вілл. Місячне сяйво, що струменіло крізь вікно, освітлювало його сполотніле обличчя. Він умить постарів і більше не скидався на дев’ятнадцятирічного хлопця. Відвернувся, почав гарячково заправляти сорочку в штани й закрутив головою, ніби намагався позбутися спогадів про її дотики, про те, що щойно сталося. — Бляха. Боже, що... мені шкода... мені дуже, дуже шкода...

— Вілле, — через силу мовила Ганна. — Вілле, річ не тільки в тобі... ми обоє...

— Бляха, — знову застогнав Вілл. І вона розуміла, що йшлося не лише про його вчинок, про їхній вчинок, але й про наслідки: відтепер вони ніколи не зможуть бути разом, бо їхня спільна зрада Ейпріл, безсумнівно, знищить її. Ганна завмерла й безпорадно дивилася, як він перетнув кімнату, схопив зі спинки дивана куртку, а потім на мить зупинився у дверях і озирнувся.

— Ганно, будь ласка... — мовив Вілл і притих. Вона намагалася вгадати, що він скаже: «Будь ласка, не кажи Ейпріл? Будь ласка, не зненавидь мене? Будь ласка, не підходь до мене більше?»

Вона чекала. Стукіт серця відлунював аж у горлі. Та Вілл просто похитав головою.

— Бережи себе, — зрештою мовив він.