РІВНО О ШОСТІЙ Ганна повернула за ріг і опинилася просто біля клініки Г’ю — перед чорними вхідними дверима зі стриманим блиском. Могло здатися, що вони ведуть до звичайної житлової будівлі, якби на них не висіла мідна табличка з написом «Клініка», а під ним — ім’я Г’ю та ще двох його партнерів, вигравіювані шрифтом
Вона натиснула дзвінок, а коли рецепціоністка відповіла їй через домофон, мовила:
— Ганна де Частейн, я до Г’ю Бленда.
— На жаль, його робочий час уже скінчився, — тріскотів жіночий голос з динаміка домофона. — А ви записані до нього?
— Ні, я прийшла не на консультацію. Це особисте. Він чекає на мене.
— Хвилинку, — сказала жінка, і динаміки заглухли. Ганна стояла напрочуд довго. Вона саме надумалася зайти або знову подзвонити, та раптом почула чиюсь ходу. Блискучі чорні двері відчинилися навстіж.
То був Г’ю, високий і бездоганний — у довгому тренчі з верблюжої вовни, твідовій жилетці й ідеально скроєному костюмі в ялинку. Він зустрів її з розпростертими руками й усмішкою.
— Ганно!
Вони обійнялися. Ганна вдихнула дорогий одеколон Г’ю й відчула, як парасолька в його руках заколола в спину. Її живіт трохи неприємно стиснувся від обіймів. Вона ще й досі не звикла, що дитя нагадує про себе в таких ситуаціях. Не уявляла навіть, що буде на восьмому місяці. Потім Г’ю відпустив її — і вони стали розглядати одне одного в золотому світлі, що пробивалося крізь аркове вікно над дверима.
— Що ж, — зрештою мовив Г’ю, — не питатиму, як ти, бо квітнеш на очах.
Ганна розчервонілася, хоча не зрозуміла чому.
— Дякую. Ти й сам маєш дуже гарний вигляд.
— Точно не скаржуся, — відповів Г’ю. Він повісив парасольку на руку й відкинув чуб з очей. — Куди підемо? Я знаю гарний маленький бар за рогом, «Джолі Божоле». Зараз там може бути людно, але я знайомий із власником, тому точно не стоятимеш.
— Я можу й постояти годинку, Г’ю, — відповіла вона, водночас ображена й розчулена його турботою. — Я вагітна, але ж не хвора.
— Я тебе знаю, Ганно Джонс, — сказав Г’ю, вказуючи пальцем. — Ти цілий день стояла в тій книгарні, і найменше, що я можу — це забезпечити тебе стільцем.
— Добре, дякую, — відповіла вона, усміхаючись. — І «Джолі» чи як там — гарна ідея. Мені насправді байдуже, куди йти.
Г’ю взяв Ганну під руку і, підлаштовуючи свою ходу, рушив разом з нею вулицею. Поглядаючи на нього збоку, Ганна не стримала усмішки. Він скидався на карикатуру англійського державного службовця — типового класичного героя з фільмів за мотивами творів Джона Ле Kappe: пальто з верблюжої вовни, костюм, парасолька з гачкуватою ручкою, окуляри з роговою оправою. Ще й шкільна краватка з гербом Карне. Для повного образу бракувало хіба що капелюха-казанка. Г’ю завжди вмів гарно пройматися ролями — звісно, не так, як Ейпріл, але навіть в Оксфорді він, здавалося, завжди наслідував тих типових студентів, яких бачив у фільмах типу «Повернення до Брайдсгеду» або «Вогняні колісниці».
— Як твоя робота? — запитала Ганна, коли вони повертали за ріг. Знову пустився дощик, тож Г’ю розкрив парасольку й тримав її над ними вільною рукою.
— Добре, — усміхнувся він до неї. — Прибутково. А ще цього року ніхто не подав на мене до суду.
Ганна засміялася. Минулого року незадоволена пацієнтка подала до суду на клініку Г’ю, бо її новий ніс недостатньо відрізнявся від старого. Справу вона програла, бо Г’ю надав запис передопераційної консультації з її проханнями, щоб зміни були «ледь-ледь помітними, і ніс геть трішечки відрізнявся від того, що зараз». Жінка, очевидно, отримала те, чого просила.
— Як там Раян? — поцікавився він, а Ганна прикусила губу. Таке запитання було очікуваним. Певною мірою вона навіть сподівалася почути його: так могла б логічно перейти до теми, яку хотіла обговорити, але чомусь відчувала, що ще зарано. Вона уявляла, що згадуватиме Ейпріл, коли Г’ю триматиме в руках напій.
— Він... добре, — мовила вона після короткого мовчання. — На диво, добре. Я так давно його не бачила. Мені аж погіршало, коли зрозуміла, скільки часу минуло. Він казав, що ви спілкуєтеся.
— Часом буває, — відповів Г’ю люб’язним тоном. Ганна розуміла, що він намагався не посилювати її почуття провини. — Думаю, йому було легше розмовляти зі мною, бо ж я медик і все таке.
Ганна кивнула, вдячна, що Г’ю не змушує її ніяковіти. Згодом він різко повернув до вузького проходу між двома кам’яними будівлями. Ганні одразу впала в око освітлена вивіска — «Ле Джолі Божоле». Вони спустилися східцями до бару з дещо надокучливим французьким стилем: картини Анрі Тулуза-Лотрека на стіні, підставки для напоїв від «Ґолуаз» і ряди блискучих келихів та пляшок. «БОЖОЛЕ НУВО ПРИБУЛО!» — сповіщав напис французькою над баром.