Та дівчина полностью

— Чому ж ти мовчав? — запитала вона. — Я й не думала, що ти так переймаєшся. І нащо тоді ти пішов на першу виставу Ейпріл? Ти міг просто сказати, щоб вона відчепилася, і все.

— Ну так, — скривився він. — Я просто... вона так хвилювалася, розумієш? А Ейпріл... Їй важко відмовити.

Ганна мовчала. Тут вона його розуміла.

— Я просто боюся напартачити, — мовив Г’ю, коли вони проходили під Червеллською аркою, яка відділяла Старий дворик від Фелловзького саду. — Мої батьки не заможні, розумієш? Не такі, як у Вілла. Мій тато — простий сімейний лікар, а мама — домогосподарка. Вони все життя економили кожну копійку й відкладали гроші, щоб я навчався в приватній школі. А Пелам... що тут казати, Пелам — це все, чого вони хотіли. Мій тато навчався тут і так пишався, коли я вступив. Я в них один, справді єдина надія. Я не можу їх підвести. Просто не можу.

— І не підведеш, — мовила Ганна, здивована відчаєм у голосі Г’ю. Вона стиснула його руку, відчувши, як напружилися його тонкі м’язи під курткою. — А ще... Навіть якщо ти провалив той іспит — хоч я так не думаю, — то що з того? Вони однаково любитимуть тебе.

Г’ю знову знизав плечима, а потім, ніби бажаючи змінити тему, прокашлявся й сказав:

— У тебе сироти на шкірі. Дати куртку?

Він ніс її в руці. Ганна зупинилася, обернулася до нього й на мить торкнулася його обличчя.

— Г’ю, чому ти такий добрий? — запитала вона, а той ледь-ледь знизав плечима.

— Та не знаю. Просто дурник, мабуть.

— Ти дуже милий дурник, — усміхнулася Ганна. — І дякую тобі.

Вона взяла куртку, накинула її на плечі й повернулася до Фелловзького саду, трава якого біліла від роси. Раптом їй на думку спала одна ідея.

— А ти... а якщо порушити правила? Зараз же останній тиждень триместру. Нас навряд чи виженуть.

Якусь мить Г’ю, здавалося, не зрозумів, що про що вона. Проте незабаром його стурбоване обличчя осяяла широка усмішка.

— Я тільки за.

Вони відпустили руки одне одного й побігли по незаймано-неторканому саду, відчуваючи м’яку росяну траву на стопах. Добігши до іншого краю, зупинилися й перевели подих. Ганна озирнулася назад і побачила їхні зелені сліди зі зрадливо-чорнуватим відтінком на тлі блідих, по-ювелірному витончених і сяйних кінчиків неторканих стеблин. Їй довелося стримати раптовий порив сміху.

Коли вони пройшли крізь ковані ворота до Нового дворика, Ганна всміхнулася й хотіла щось сказати — згодом так і не пригадала що — але зупинилася. З-під арки, що вела до сходів, виринула постать. Постать, що дуже скидалася на... Не може бути.

Вона різко зупинилася.

Г’ю ще трохи пройшов, а потім почув, що вона стала, й обернувся.

— Ганно?

— Tc-c! — наполегливо прошипіла Ганна і показала в протилежний бік дворика. Чоловік, який поволі брів до галереї, їх, мабуть, не побачив — вони стояли в тіні високого тиса.

— Г’ю, — поспіхом прошепотіла вона, говорила тихо, але щоб він почув. — Г’ю, а це, це не... Невілл?

Він придивився, зняв окуляри, витер їх об футболку, знову надів і примружився, намагаючись розгледіти постать, що віддалялася, поволі розчиняючись у мороці галереї.

— Гм, ну так, може бути. Силует його. А що?

— Я впевнена, що він спустився із сьомих сходів. З моїх сходів, — пояснила вона, а Г’ю розгублено глянув на неї.

— Думаєш, він шукав тебе? — запитав Г’ю, порушивши тривале мовчання. Ганна обняла себе руками. Вона раптом затремтіла, попри теплий літній вечір.

— Не знаю.

— То він міг просто робити обхід, — дещо невпевнено мовив Г’ю.

— Який обхід? — запитала Ганна. — Нащо йому шастати сходами в таку пору?

— Хтось міг покликати його, — відповів Г’ю не надто переконливо.

Ганна міцно схрестила тремтячі руки, щоб вгамувати дедалі сильнішу тривогу. Раптом їй закортіло опинитися у своїй кімнаті, вдома, де Ейпріл, мабуть, не перевдягнулася і не зняла макіяжу, а вже вляглася на дивані й хропіла на все горло. Ганна могла б замкнути двері й згорнутися калачиком під теплою ковдрою з гарячою пляшкою води.

Джон Невілл зник у дальньому кінці дворика, у галереї, а Ганна мовчки пішла далі, дедалі більше прискорюючи ходу. Г’ю повагався якусь мить, а потім підтюпцем побіг за нею.

Вони мовчки попростували вздовж дворика і зупинилися біля сьомих сходів.

— А ти впевнена, що він виходив звідси? — зрештою запитав Г’ю.

Ганна стала біля освітленої сходової арки й глянула на темряву вгорі, а потім знизала плечима.

— Я не можу сказати напевно. Але, думаю, що так. А ти справді не бачив, як він виходив?

Г’ю похитав головою.

— Та в мене зір нікудишній. Нічого не бачив, поки ти не сказала. То я почекаю, коли ти дійдеш до кімнати.

— Та не треба, він уже пішов, — заперечила Ганна, але Г’ю рішуче замотав головою.

— Ні, я так хочу. Коли зайдеш до кімнати й будеш у безпеці, напиши мені. Тоді я піду. Але перед тим хочу переконатися, що в тебе все добре.

Він був напружений і стурбований. Ганна зауважила, що його чоло, на яке лягало нерівне світло лампи над сходами, було надто насуплене як для дев’ятнадцятирічного хлопця.

— Добре, — зрештою мовила вона.