— Дякую тобі, Г’ю, — мовила Ганна. Її голос захрип, а очі запекли. Вони вперше обговорили ті події, Г’ю вперше розповів їй, що пам’ятав. До суду їм суворо заборонили обговорювати справу, щоб вони не повпливали на свідчення одне одного. А після... Після того Ганна найменше у світі хотіла знову поринати в біль і жахіття того вечора. Тепер їй стало соромно, бо зрозуміла, що Г’ю пережив те саме, що й вона, а може, навіть гірше. Усі ці роки він жив зі спогадом про мертві губи Ейпріл на своїх, з почуттям провини, що не зміг її врятувати. — Г’ю, ти ж розумієш, що ти не винен? Ейпріл уже була мертва, її задушили. Ти не зміг би її врятувати.
Г’ю мовчки хитав головою, сильно примруживши очі. Навіть за роговими окулярами виднілися ледь стримувані сльози. Він заговорив знову — затинаючись і водночас зайшовшись пронизливим сміхом:
— Вибач, я... я просто не очікував. Якби знав, то замовив би більший келих вина.
— І ти пробач мені, — щиро відповіла Ганна. — Я мусила попередити. Було несправедливо на тебе отак накинутися.
— Та все гаразд, — мовив Г’ю. Він намагався вичавити галантну усмішку, до якої, мабуть, вдавався під час розмов з пацієнтами, та вона не діяла на тих, хто знав його так добре, як Ганна. — Бог свідок, я вже мав би забути про все. Нині нам, імовірно, запропонували б безплатну терапію. Але тоді нам казали типу: «Ви просто не засмучуйтеся, на іспитах ми дивитимемося на вас крізь пальці». Розумієш?
Ганна кивнула, хоча насправді не розуміла його. Вона не повернулася до Пеламу. Г’ю, Вілл, Емілі й Раян — вони всі пішли далі — приголомшені й травмовані, але таки пішли далі та завершили навчання. А Ганна ні.
Натомість вона переїхала до своєї мами. Обіцяла собі повернутися до Пеламу. Можливо, після річної перерви. Та потім один рік переріс у два, а повернення до Пеламу — на ідею перевступити до Манчестерського університету. Або Даремського. Куди завгодно.
А потім поволі зникла і ця мета, відійшла в тінь. А з нею спогади про друзів, навчання і ту дівчину, якою вона була. Лишився тільки Вілл. Той, чиї листи, написані характерним гострим почерком, надходили регулярно, як за годинником. У них він розповідав про травневі бали й вечірки наприкінці триместрів, про веслування на річці й провалені іспити, про есеї, консультантів і різні витівки, а зрештою — про випускні церемонії, магістратуру та подальше післяуніверситетське навчання.
Тоді Ганна думала, що ніколи не переживе смерті Ейпріл, що вона вигоріла — і від тієї сповненої надій дівчини, яка прибула до Пеламу погодного жовтневого дня, лишилася сама оболонка. І якийсь час так і було. Почасти. Адже дещо, попри все, вижило. Її кохання до Вілла. Воно єдине вистояло.
— То... Ти думаєш, що це таки Невілл? — запитала Ганна через силу, а потім узяла склянку й надпила оранджини.
Г’ю знизав плечима.
— Та навіть не знаю. Тоді я був певен, але ти змусила мене задуматися. А все ж...
Він замовк.
— Що все ж? — перепитала Ганна.
Г’ю раптом розчервонівся, на його вилицях проступили яскраво-червоні плями. Він відкинув волосся з очей нервовим рухом — тим самим, який Ганна добре запам’ятала, коли вони зустрілися вперше. Вочевидь він збентежився.
— Що ти хотів сказати? — насупилася Ганна.
— Я почуваюся бовдуром, — мовив Г’ю. Він змучено скривився, але Ганна похитала головою.
— Та просто скажи, що хотів. Ми ж зараз у безпечному просторі «без жодного осуду», — мовила Ганна, показавши пальцями лапки на словах «без жодного осуду». Так вона намагалася бодай трохи зменшити напругу. Г’ю зайшовся тремтливим сміхом.
— Ну... якщо так потрібно. Гаразд, я хотів сказати, що... вона все ж таки мала ворогів.
— Ворогів? — Ганна не очікувала почути таких слів від Г'ю, тож здивовано глянула на нього. — Що ти маєш на увазі?
— Саме це. Ворогів. Ти знаєш про її постійні витівки. Вони... замахували людей, розумієш?
— Та то ж просто жарти... — сказала Ганна, але затихла, коли Г’ю підвів брову.
— Ну для неї, мабуть, жарти, але її жертвам не завжди було весело. Пам’ятаєш, як злився Раян, коли змив через неї всю свою траву в унітаз? А виклик до голови коледжу? Не думаю, що він був у захваті. Я ж порівняно легко відбувся: та дурна історія з телефоном і надувна секс-лялька в моєму ліжку. Господи, я витратив купу часу й сил, щоб винести її непомітно. Просто диво, що ми всі дозволяли їй виходити сухою з води.
Різкі нотки в його голосі здивували Ганну. В університеті він завжди був полохливий і поступливий, зводив усе до жартів з доброзичливою усмішкою. Вона навіть і не підозрювала, що Г’ю щось не подобалося. Та тепер пригадала тисячу дрібничок, тисячу подряпин на його серці від того, що Ейпріл постійно командувала ним, витирала об нього ноги. Вона добре пам’ятала той перший вечір, коли Г’ю намагався ґречно вийти з гри, а Ейпріл грубо відрубала: «Стули писок, Г’ю. Усім так чхати, що аж соромно». Вона згадала його вираз обличчя, коли він знову сів грати — ту напружену бунтівну лють.
— Г’ю... — повільно мовила вона. — Г’ю, а тобі взагалі...