— Досить дивно те, — додав Гедеон Спілет, — що на цьому порівняно невеликому острові таке розмаїття ґрунтів і рельєфів. За логікою, так буває тільки на материках із великою сушею. Складається враження, що багату на рослинність західну частину острова Лінкольна з родючими землями омиває тепла течія Мексиканської затоки, а північну й південно-східну — води Льодовитого океану.
— Ваша правда, дорогий Спілете, — мовив Сайрес Сміт. — У мене теж виникла така думка. І сам острів, і його обриси, і природа мене дуже дивують. Тут ніби зібрані зразки всіх краєвидів, які трапляються на материку, і я не здивувався б, довідавшись, що він був колись частиною материка.
— Що? Материк посеред Тихого океану? — вигукнув Пенкроф.
— А чому б і ні? — відповів йому Сайрес Сміт. — Чому Австралія, Нова Ірландія і все, що англійські географи називають Австралазією, не могло колись являти собою разом із теперішніми Тихоокеанськими архіпелагами, єдиний материк, що займав шосту частину земної суші, таку саму завбільшки, як Європа чи Азія або обидві Америки? Мене нітрохи не здивувало б припущення, що всі острови, які здіймаються нині над просторами Великого океану, не що інше, як гірські вершини поглинутого морською безоднею материка, що колись, у доісторичні часи, лежав над поверхнею вод.
— Як колись Атлантида, — додав Герберт.
— Так, синку… Якщо вона все ж таки існувала.
— І острів Лінкольна був частиною цього континенту? — запитав Пенкроф.
— Цілком імовірно, — відповів Сайрес Сміт. — І тоді стала б зрозумілою розмаїтість дарів природи, які ми тут зустрічаємо.
— І велику кількість тварин, що тут водяться, — додав Герберт.
— Авжеж, синку, — відповів йому інженер. — Ти мені подав ще один доказ на користь мого припущення. Адже, судячи з того, що ми бачили на нашому острові, тут дуже багато тварин, а найдавніше те, що тваринний світ вирізняється надзвичайною різноманітністю. Цьому є причина, і, на мою думку, вона полягає в тому, що острів Лінкольна колись міг бути частиною якогось великого материка, який мало-помалу занурився у води Тихого океану.
— Тоді одного чудового дня, — заперечив Пенкроф, якого, здається, не зовсім переконали інженерові міркування, — те, що лишилося від колишнього континенту, в свою чергу зникне також, і між Америкою та Азією не зостанеться ніякої суші?
— Так, — відповів Сайрес Сміт. — Але з’являться нові континенти, що їх тепер вибудовують мільярди мільярдів мікроскопічних створінь.
— Що ж то за такі будівельники?
— Коралові поліпи, — пояснив Сайрес Сміт. — Саме вони своєю тривалою невпинною працею спорудили острів Клермон-Тоннер, численні атоли і Коралові острови в Тихому океані. Сорок сім мільйонів поліпів важать один лише гран, та все ж, попри свої розміри, ці мікроскопічні створіння, поглинаючи морські солі й тверді частки води, виробляють вапняк, а з нього утворюються величезні підводні споруди, що не поступаються твердістю й міцністю навіть перед гранітом. За прадавніх часів, коли утворювалася Земля, природа використовувала вогонь, здіймаючи земну кору, але тепер вона переклала цю місію на мікроскопічних істот, бо сила вогню у надрах Землі значно спала, і про це, зокрема, переконливо свідчить безліч згаслих вулканів на її поверхні. І я переконаний, що через багато століть завдяки праці безлічі поколінь поліпових інфузорій Тихий океан може перетворитися на великий континент, який заселять нові покоління людей і в свою чергу принесуть туди цивілізацію.
— Довго чекати! — скептично зауважив Пенкроф.
— Природі нікуди квапитися, — відповів інженер.
— Але навіщо нові континенти? — запитав Герберт. — Як на мене, теперішній простір суші цілком достатній для людства. А природа нічого марно не робить.
— Справді, природа нічого марно не робить, — повів далі інженер. — Та ось як, на мою думку, можна пояснити, навіщо людству стануть потрібні в майбутньому нові материки, до того ж саме в тропічній зоні, де зустрічаються коралові острови. Принаймні, таке пояснення мені здається цілком припустимим…
— Ми слухаємо, пане Сайресе, — нетерпляче озвався Герберт.
