Та незабаром столяри поробилися теслярами. Воно й не дивно: після пролому вибухівкою другого водостоку, плоскогір’я й морський берег перетинав потік, який хоч-не-хоч доводилося долати убрід, аби потрапити на північ острова. Щоб уникнути цього, колоністи мусили робити великий гак і огинати плоскогір’я із заходу, доходячи аж до витоків Червоного струмка. Найпростіше було б перекинути на плоскогір’ї й на березі два містки завдовжки від двадцяти до двадцяти п’яти футів. Їхньою основою могли стати кілька ледь обтесаних стовбурів. На це знадобилося лише кілька днів. Навівши мости, Наб і Пенкроф відразу скористалися ними, аби піти до Устричної коси, яку відкрили раніше поблизу дюн. Вони тягли за собою незграбний візок, який використовували тепер замість надто незручних нош, і привезли кілька тисяч устриць, що швидко прижилися серед шдводних скель поблизу гирла річки Вдячності, де тепер утворилася нова їхня колонія. Ці молюски мали чудовий смак, і відтепер колоністи ласували ними майже щодня.
Як бачите, острів Лінкольна хоч і був досліджений поселенцями ляше незначною мірою, та задовольняв уже майже всі їхні потреби. І здавалося цілком імовірним, що, дослідивши його ліси від річки Вдячності до Зміїного мису, колоністи виявлять на ньому нові скарби надзвичайно щедрої природи.
Колоністам бракувало тільки одного. Вони мали достатньо і м’ясної, й рослинної їжі, що використовувалась як приправа до м’ясних страв; готували відвар із коренів драцени, який, перебродивши, давав кислуватий, схожий на пиво напій — вони пили його ще охочіше, ніж воду; навчилися навіть виготовляти цукор, хоча не мали ні цукрових буряків, ні тростини, а збирали для цього солодкий сік цукрового клена (Acer saeharinum) — одного з представників родини кленових, які буйно ростуть на всій землі в зонах із помірним кліматом і яких на острові було вдосталь; готували приємний чай із монарди, що росла в природному кролячому сажку; зрештою, не бракувало їм і солі — єдиного мінералу, який людина вживає в їжу; не мали вони тільки хліба.
Можливо, згодом його пощастило б замінити чимось подібним — крупою з серцевини сагової пальми чи борошнистими плодами хлібного дерева; може, на півдні острова й росли ті надзвичайно цінні дерева, проте досі вони не траплялися колоністам.
Та Провидіння й тут, за цих непростих обставин, знову прийшло їм на допомогу; щоправда, допомога ця з’явилася у вигляді безмежно малої величини, однак навіть мудрий і винахідливий Сайрес Сміт ніколи не зміг би створити того, що несподівано дарував їм випадок: якось Герберт, лагодячи одяг, за підкладкою куртки знайшов зернинку.
Того дня — тоді як із відра лив дощ — мешканці Гранітного палацу саме зібралися в Урочистій залі, коли хлопчик вигукнув:
— Гляньте, пане Сайресе! Зернятко пшениці!
І показав приятелям зернинку, єдине зернятко, що через дірочку в кишені потрапило в підкладку куртки.
А сталося це через Гербертову звичку годувати в Річ-монді горлиць, які подарував йому моряк.
— Зернятко пшениці? — жваво перепитав інженер.
— Так, пане Сайресе, але тільки одне-єдине!
— Ну, синку, — сміючись вигукнув Пенкроф, — ти нас ощасливив! Слово честі, ощасливив! Та що ж ми можемо зробити з однієї зернини?
— Напечемо хліба, — відповів Сайрес Сміт.
— Авжеж, хліба, тістечок, тортів!.. — глузливо підхопив моряк. — Розкажіть іще що-небудь! Поки ми діждемося хліба з однієї зернини — всі посивіємо!
Не надаючи жодного значення своїй знахідці, Герберт Уже ладен був викинути знайдене зернятко, але Сайрес Сміт узяв його, пильно оглянув, переконався, що воно не пошкоджене.і, дивлячись морякові в очі, спокійно запитав: Чи знаєте ви, Пенкрофе, скільки колосків пшениці виростає з однієї зернини?
— Один, гадаю, — відповів моряк, здивований таким запитанням.
— Помиляєтеся, Пенкрофе, — десять! А знаєте, скільки зернин в одному колоску?
— Їй-Богу, ні?
— У середньому — вісімдесят, — пояснив Сайрес Сміт. — І якщо ми посадимо цю зернинку, на перший урожай ми матимемо вісімсот зернин, на другий — шістсот сорок тисяч, на третій — п’ятсот дванадцять мільйонів, а на четвертий — понад чотириста мільярдів зерен. Ось така пропорція.
Коли Смітові товариші почули його слова, в них відібрало мову.
Названі цифри всіх приголомшили. Проте Сайресові розрахунки були правильні.
— Саме так, друзі мої, — повів далі інженер. — Плідна природа родить зерно саме в такій прогресії. А втім, чого варте розмноження пшениці, одна зернина якої за першого врожаю дає вісімсот зерен, якщо порівняти його з маком, — у одній його коробочці визріває тридцять дві тисячі мачинок, або з тютюном, одне стебло якого дає триста шістдесят тисяч насінин? Якби не існувало різних перешкод для їхнього розмноження, за кілька років ці рослини заполонили б цілий світ.
Та інженер не закінчив іще свого невеликого допиту моряка.
— А тепер, Пенкроф, — правив він своєї, — чи знаєте ви, скільки потрібно буассо,[12] аби в них помістилося чотириста мільярдів зернин?
— Ні, не знаю, — відповів моряк. — Знаю тільки, що я бовдур.
